Колонка
«Новоросія», якої ніколи не було: як російська імперія привласнила український Південь
Сьогодні вашій увазі пропонуємо статтю Сергія Білівненка, к.і.н., доцента, завкафедрою джерелознавчих студій та суспільних комунікацій факультета історії та міжнародних відносин Запорізького національного університета:
Поняття «Новоросія» у сучасному геополітичному дискурсі давно вийшло за межі суто адміністративно-територіальної номенклатури XVIII–XIX століть. Це агресивний ідеологічний симулякр, штучно сконструйований імперською пропагандою задля виправдання збройної агресії, анексії та фізичного нищення українського простору. Щоб збагнути глибинну маніпулятивність та хибність цього міфу, необхідно звернутися до методології джерелознавства, усної історії та академічного доробку української історіографії. Саме через польові дослідження, мікроісторію та аналіз джерельного комплексу науковці роками розвінчують колоніальні шовіністичні міфи про «дикий», «незаселений» чи «порожній» степовий край, який нібито чекав на «цивілізаторську місію» Романових.
Тривалий час імперський міф намагався переконати світ, що історія Південної України розпочалася з височайших маніфестів, царських указів та жалуваних грамот. Проте, задовго до появи перших російських чиновників чи іноземних колоністів, цей край був самобутнім цивілізаційним простором. Як влучно акцентується у просвітницьких матеріалах Інституту національної пам’яті «Південь без міфів: концепція «Новоросії»», степ ніколи не був порожнечею – він мав свої власні назви, свої торговельні шляхи та свої давні осередки життя.
Автохтонними мешканцями Північного Причорномор’я та Приазов’я ранньомодерної доби були кримські татари та ногайці. Разом із українським запорозьким козацтвом вони формували унікальну соціально-економічну та культурну систему Надазов’я та Причорномор’я Степової України. Тут функціонували козацькі зимівники, слободи, паланкові центри, а також ногайські й татарські кочовища, поселення й торговельні осередки. Перейменовуючи давні татарські, турецькі чи козацькі містечка такі як Кизи-Кермен, Хаджибей, Домаха чи Микитине – імперія прагнула стиснути та затерти історичну пам’ять, видаючи перебудовані чи просто перейменовані пункти за «засновані з нуля» імперською владою.
Дослідження Володимира Мільчева, Олени Бачинської та Владислава Грибовського розкривають усю складність та багатошаровість цього прикордонного соціуму. Праці Мільчева через глибокий аналіз джерел розкривають соціальний устрій Запорозької Січі, військових поселенців та інших груп населення, переконливо доводячи, що саме українці становили абсолютну більшість і забезпечували господарське освоєння краю. Олена Бачинська у своїх студіях про дунайське та азовське козацтво показує безперервність козацького елемента на південних рубежах навіть після трагедії 1775 року. Владислав Грибовський детально досліджує складні контакти та дипломатично-побутову взаємодію між запорожцями, Ногайською ордою та Кримським ханством. Степова Україна постає як самобутня контактна зона з багатовіковою власною історією, а не як безлюдний полігон для колоніальних експериментів.
Історична правда полягає в тому, що Новоросійська губернія та пізніше Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство дійсно існували як адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії. Проте, як висвітлено в аналітичних матеріалах науково-просвітницького проєкту LikBez (Історичний фронт), створення першої Новоросійської губернії у 1764 році відбулося ще до завоювання виходу до Чорного моря і приєднання Кримського ханства. Вона була утворена на землях Новосербії, Новослобідського козацького полку та безпосередньо на козацьких землях Запорожжя, ставши механізмом адміністративного втягування краю в імперські структури.
Адміністративні кордони цього утворення постійно змінювалися: губернію скасовували, відновлювали, переформатовували в генерал-губернаторство, аж поки у другій половині XIX століття вона остаточно не зникла з карти. Що найважливіше – ці штучні бюрократичні рамки ніколи не створили окремого «новоросійського народу». Імперський штамп виявився безсилим проти демографічної та культурної реальності: російські чиновники, дворянські землевласники та нечисленні імперські адміністратори просто розчинилися в суцільному українському демографічному й селянському масиві. Українці залишалися етнічним ядром Півдня, а локальні громади — від поліетнічних міст до козацьких слобід – зберегли свою українську ідентичність і звичаєву культуру.
Аналізуючи витоки та еволюцію концепту, варто звернутися до фундаментальних праць Петра Бойка і Віктора Брехуненка («Гарбуз для Новоросії»), Федора та Галини Турченків («Проєкт «Новоросія» і новітня російсько-українська війна»), а також матеріалів Оксани Полулях для платформи StopFake.
Як слушно підкреслює Оксана Полулях, псевдоісторичний конструкція «Новоросії» була штучно реанімована кремлівськими політтехнологами як інструмент дестабілізації України, розколу суспільства та обґрунтування збройної інтервенції. Прикметно, що жодного природного чи органічного «руху за Новоросію» на території самої Російської Федерації ніколи не існувало. У самій Росії «Новоросія» не сприймалася як реальний регіон чи суб'єкт географії – це був виключно експортний продукт російського мілітаризму, імперіалізму та ідеології «руського міру», сконструйований для зовнішньої агресії проти суверенної української держави.
Ігор Лиман та Вікторія Константінова у своїх працях, присвячених урбаністичному розвитку Приазов’я та Нижньої Наддніпрянщини (зокрема Бердянська й Олександрівська), яскраво демонструють, що справжній економічний розквіт південних міст у XIX столітті визначався інтеграцією до європейських торговельних ринків, діяльністю іноземних консульств та працею місцевих підприємців, чумаків і хліборобів, а не імперськими міфологемами чи царськими указами.
Розуміння Степової України як багатоголосого регіону доповнюється дослідженнями колонізаційних процесів, зокрема менонітських спільнот. Меноніти, запрошені на ці землі за часів імперії, принесли з собою високу культуру господарювання, раціоналізм, аграрні інновації та глибокі принципи пацифізму. Вони створили унікальні осередки промислового та сільськогосподарського розвитку. Проте, як і інші колоністи (німці, болгари, греки), вони не змінили фундаментального українського характеру краю, а органічно вплелися в його соціально-економічну тканину, ставши згодом разом із місцевим населенням жертвами радянських репресій, розкуркулення, голодоморів та депортацій.
Сьогодні, в умовах повномасштабної російської агресії, суттєво трансформувалося саме сприйняття нашої історії. Проєкт «Новоросія», який планувався Кремлем як важіль для розчленування України, зазнав остаточного й безповоротного краху.
Сучасна російсько-українська війна стала потужною «фабрикою націєтворення». Мешканці Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Одеси, Харкова та Донбасу своїм героїчним спротивом, волонтерським рухом і щоденною непокорою довели нерозривність єдиного українського соціуму. Спадок Дмитра Яворницького та Якова Новицького, академічні праці сучасних дослідників, джерелознавча деконструкція та усна історія Степової України переконливо демонструють: Південь – це не «Новоросія», а українська земля, де гартувалася воля запорозького козацтва, зберігається пам’ять корінних народів і де сьогодні остаточно розвіюються фантомні болі загиблої імперії.