Цей вебсайт використовує лише необхідні файли cookie для коректної роботи. Ми не використовуємо файли cookie для відстеження. Ми використовуємо аналітику без файлів cookie, щоб зрозуміти, як використовується наш сайт.

Колонка

Чому Росію мало стримувати і чому її унітарно-імперську державу треба демонтувати

Iryna Sieidkhanova
Russia Delenda Est: чому Росію мало стримувати

Ми хочемо поділитися з вами дуже цікавим текстом, який написав Cemil Kerimoglu, доктор філософії (PhD) у галузі нейронаук, любитель історії та поліглот. Свої роздуми про історію, політику та сучасне західне суспільство він публікує у своєму профілі на платформі Substack:

«Після Першої світової війни Російська імперія лежала в руїнах, і її розпад здавався неминучим. По суті, більшовики прагнули відновити Російську імперію – цього разу під іншим ідеологічним прапором. Назва „громадянська війна в Росії“ насправді вводить в оману, бо приховує головне: нове піднесення російського імперіалізму під більшовицькою владою. Ідеологія змінилася, але імперський експансіонізм у своїй основі залишився майже таким самим. Один за одним більшовики придушували й знову завойовували народи та республіки, які проголосили незалежність або автономію.

Більшовики звернули погляд і на захід – на Україну та Польщу. Без України Росія не могла втриматися як імперія: уся імперська будівля могла розвалитися. Але більшовики наштовхнулися на запеклий опір. Польща та Україна уклали союз на чолі з Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою, щоб протистояти російським військам. У серпні 1920 року, коли Червона армія підступила до Варшави, радянський наступ зламали в історичній Варшавській битві, відомій як «Диво на Віслі».

Польща відстояла свою незалежність, а давня мрія українців про власну державу була вже зовсім близько. Поразка російського наступу відкрила історичну можливість: незалежна Україна могла б завдати нищівного удару більшовицьким планам відродити Російську імперію. Здавалося, все йде на краще. Щасливий фінал був близько.

Але потім щось пішло не так. Польщі та Україні було важко фінансувати війну. Ресурсів бракувало, а щоб продовжувати боротьбу, потрібна була матеріальна допомога з-за кордону. На їхній бік стали польська та українська діаспори по всій Західній Європі. Гроші збирали прості люди, а прихильна до них частина європейського суспільства організовувалася, щоб підтримати спільну польсько-українську боротьбу за незалежність. Зростало відчуття солідарності з народами, які боронили свою свободу від російської імперської експансії.

І все ж саме тоді, коли війна почала рішуче повертатися на користь Польщі та України, російська пропаганда почала давати плоди. Більшовики знайшли потужний засіб впливу на західноєвропейські суспільства. Свою експансію вони подавали як героїчну боротьбу за визволення робітників і селян від їхніх нібито гнобителів – злих польських панів. За цією версією, росіяни були не загарбниками, а визволителями. Натомість поляків та українців, які опиралися російському пануванню й боролися за національну незалежність, зображували захисниками реакційного ладу, що стоять на заваді визволенню робітничого класу.

І, хоч як дивно, ця версія знайшла благодатний ґрунт у західноєвропейському робітничому русі. Агресорам вдалося подати себе визволителями, а тих, хто їм опирався, вони виставили гнобителями. Чи не нагадує вам це щось?

Російська пропаганда безпосередньо вплинула на хід війни. Польща та Україна значною мірою залежали від поставок зброї та військового спорядження з-за кордону. Але ці вантажі мали проходити через європейські порти та залізниці. І саме докери й залізничники вирішували, чи дійде вкрай потрібне спорядження до місця призначення.

Під впливом більшовицької пропаганди робітничий рух у Західній Європі почав бойкотувати перевезення зброї для Польщі та України. Робітники відмовлялися вантажити військове спорядження, тож зброя затримувалася або взагалі не доходила до народів, які захищалися від нового російського завоювання.

Звичайні європейці, переконані, що стоять на боці пригноблених, насправді заважали боротьбі народів, які намагалися вирватися з-під імперського гніту. Вони думали, що служать визволенню, а насправді підривали його. У цьому й полягала трагедія. У вирішальний момент, коли Польща та Україна найбільше потребували підтримки, російській пропаганді вдалося настроїти частину західноєвропейського суспільства проти них.

Але діяв і ще один, не менш доленосний чинник. У самій Польщі дедалі більше слабшала ідея Пілсудського, за якою вільна й суверенна Україна мала стати одним із наріжних каменів ширшого союзу в Центральній і Східній Європі. Рух «Національна демократія» на чолі з Романом Дмовським цю ідею відкидав. Дмовський і його прихильники, керуючись вузьким націоналізмом і претензіями на такі міста, як Львів, були готові домовитися з Росією, якщо це відповідатиме тому, що вони вважали національними інтересами Польщі. Тому вони запекло протидіяли планам Пілсудського. Швидкі територіальні здобутки були для них важливішими за міцний союз із незалежною Україною.

І зрештою їхній підхід взяв гору. Польща покинула свого українського союзника. У березні 1921 року вона підписала з Росією Ризький мирний договір, забезпечивши собі (тимчасовий) мир і нові території, а Україну залишивши віч-на-віч із Червоною армією. Згодом Україну включили до складу Радянського Союзу, а її незалежність було здушено. Потім настали десятиліття жорстоких репресій під радянською владою: примусова колективізація, придушення української національної ідентичності та культури, масові розстріли й штучно спричинений голод – Голодомор.

Тим часом Польща вважала, що забезпечила своє майбутнє, домовившись з Росією за рахунок України. Але незабаром переконалася, наскільки оманливою була ця безпека. І засвоїла цей урок у найжорстокіший спосіб. Менш ніж через два десятиліття, у вересні 1939 року, на саму Польщу напав Радянський Союз – цього разу разом із нацистською Німеччиною.

Інфографіка SEE Ukraine
Інфографіка SEE Ukraine

Та сама імперська держава, з якою Польща намагалася домовитися за рахунок українського союзника, повернулася й знищила польську незалежність. Женучись за вузькими, короткостроковими «національними інтересами» замість того, щоб будувати міцний стратегічний союз, Польща сама допомогла зруйнувати те, що в довшій перспективі могло б дати їй більше безпеки.

Отже, у момент, коли більшовицькі плани відродити імперію ще можна було зірвати, Росія отримала шанс оговтатися. Вправно маніпулюючи європейською громадською думкою, підриваючи підтримку, яку Європа надавала їхнім жертвам, і граючи на розбраті між народами, що їм опиралися, росіяни знову зібрали докупи значну частину старої імперії.

Було втрачено те, що здавалося цілком реальним: розпад імперської структури Росії й появу нових незалежних націй у Східній Європі та на півночі Євразії. Росії вдалося відбудувати імперію, бо її жертви та їхні можливі союзники не усвідомили, яка велика історична можливість відкрилася перед ними.

Схоже, історія повторюється. Росія програє війну проти України. Попри величезну перевагу ворога, українці завдяки мужності, рішучості та надзвичайній винахідливості – і за вирішальної підтримки Заходу – змогли переломити хід війни. Ініціатива дедалі більше переходить до України. Українські дрони тепер майже щодня уражають цілі в глибині Росії, а таких атак стає дедалі більше, і вони дедалі потужніші. Головною мішенню стали нафтопереробні заводи, а це загрожує одній з основ російської економіки. Україна розробила й уже застосовує власні крилаті ракети, а невдовзі може почати виробляти і власні балістичні.

Якийсь час здавалося, що все йде на краще. Перемога України, яку колись багато хто вважав неможливою, почала видаватися досяжною. Але, як показує історія, саме в такі моменти Росія вміло маніпулює своїми супротивниками.

Як і століття тому, Росія знову намагається компенсувати свою військову слабкість, маніпулюючи західними суспільствами. Не здатна перемогти зброєю, вона прагне уникнути поразки, налаштовуючи союзників України проти її оборони. Мета – переконати західні уряди й суспільства скоротити, загальмувати або зовсім припинити саме ту підтримку, яка потрібна Україні, щоб перетворити свою перевагу на перемогу.

У Європі та Сполучених Штатах проросійські голоси працюють на повну. Замість того щоб переглянути свої попередні прогнози й визнати, що Україна вистояла, вони ще дужче вчепилися у свої проросійські та антиукраїнські позиції. Що більше Україна доводила, що здатна опиратися й відповідати ударом на удар, то різкішою й ворожішою ставала їхня риторика.

Погляньмо, як змінювалися їхні аргументи. Спершу без кінця повторювали, що Україна просто надто слабка, щоб вистояти проти Росії. Її поразка, мовляв, неминуча, тож будь-яка західна допомога марна – це лише викинуті гроші, які відтермінують неминуче.

Інший улюблений аргумент полягав у тому, що Україні не можна дозволяти завдавати ударів по цілях у Росії західною зброєю. Такі атаки, нам казали, означали б небезпечну ескалацію й втягнули б Захід у пряме протистояння з Росією. Виходило, що західні країни стали б сторонами конфлікту лише тому, що дали Україні змогу бити по території агресора.

Але, дивна річ, ті самі побоювання щодо ескалації зникали щоразу, коли Росія отримувала допомогу від своїх іноземних партнерів. Росія могла закуповувати іранські «Шахеди», щоб бомбардувати українські міста. Могла отримувати балістичні ракети від Північної Кореї. Могла навіть залучити північнокорейських солдатів, щоб підсилити своє вторгнення. І ніщо з цього, судячи з усього, не видавалося настільки неприйнятним, щоб спричинити таку саму тривогу.

Інфографіка SEE Ukraine
Інфографіка SEE Ukraine

Подвійні стандарти були очевидними. Росія, виходить, мала право залучати іноземні держави до своєї загарбницької війни, а Україні відмовляли в подібній допомозі для самооборони. Коли Росія отримувала іноземну зброю та солдатів, вона ніби просто вела свою війну. Але коли Україна отримувала західну зброю, щоб дати відсіч, це раптом оголошували провокуванням ескалації та загрозою світовому миру. Агресору дозволяли інтернаціоналізувати своє вторгнення, а від жертви чекали, що вона боронитиметься з однією рукою, зв’язаною за спиною.

Але потім сталося те, чого ці критики, очевидно, не передбачали. Україна знайшла спосіб обійти обмеження. Спираючись на технологічну винахідливість, вона розвинула дедалі досконалішу індустрію дронів і почала уражати цілі в глибині Росії зброєю власного виробництва. Нафтопереробні заводи, нафтоперекачувальні станції, військові об’єкти та інша інфраструктура, на якій тримається російська війна, стали мішенями українських далекобійних ударів.

Тим часом Росія й далі безжально бомбардувала українські житлові квартали, школи, лікарні, дитячі майданчики, садочки та критично важливу цивільну енергетичну інфраструктуру. Українські цивільні жили під щоденним терором російських ракет і дронів.

І все ж, щойно Україна показала, що здатна відповідати, риторика змінилася. Україну довго зображували лише знаряддям Заходу, нездатним діяти самостійно. Тепер же, коли вона розробила власні далекобійні дрони й почала уражати нафтопереробні заводи та військову інфраструктуру в Росії, їй раптом почали казати, щоб вона припинила діяти на власний розсуд.

Наприклад, у Німеччині лідерка AfD Аліс Вайдель закликала Україну припинити удари дронами по території Росії, стверджуючи, що атакувати ядерну державу – безрозсудно. Але подивімося на цю логіку: Росії можна вторгатися в Україну, бомбардувати її міста, руйнувати інфраструктуру й чинити жахливі злочини, а від України чекають, що вона утримається від ударів по об’єктах, на яких тримається вторгнення, – бо її агресор має ядерну зброю.

Раніше заперечували проти ударів західною зброєю – нібито через ризик втягнути НАТО у війну. Тоді Україна розробила власну зброю, і цей привід зник. Але вимога стримуватися залишилася. Правила гри змінилися, а суть – ні: здатність України чинити опір треба було обмежити.

Які б засоби самооборони Україна не знаходила, щоразу з’являлася нова причина, чому їй не можна ними користуватися. Росію треба було вберегти від наслідків її власної агресії, навіть якщо для цього довелося б позбавити Україну засобів захисту.

А потім з’явився Дональд Трамп. Якщо Росія не могла перемогти Україну на полі бою, можливо, через Вашингтон вона змогла б досягти того, чого не досягла військовою силою. У Трампі Москва знайшла надзвичайно корисний важіль тиску на українську оборону.

Подивімося, про що Україна просить Сполучені Штати. Одна з її найнагальніших потреб – протиповітряна оборона, тобто не наступальна зброя, а системи, здатні захистити її міста й цивільне населення від російських балістичних ракет. При цьому Україна навіть не вимагає, щоб ці системи їй давали безкоштовно. Вона готова їх купити. Більше того, Україна вже давно домагається дозволу виробляти за ліцензією ракети для систем ППО Patriot, щоб менше залежати від іноземних поставок.

Проте адміністрація Трампа раз у раз відмовляє Україні в цьому. До того ж упродовж свого другого терміну Трамп неодноразово використовував американські важелі впливу на Україну, щоб змусити її піти на поступки Росії. У березні 2025 року його адміністрація призупинила вже затверджену військову допомогу та обмін розвідданими з Україною. Сигнал був однозначний: навіть допомогу, без якої Україна не може оборонятися, можна зупинити як засіб політичного тиску.

І йшлося навіть не про гроші. Обмін розвідданими не вимагав від США ні додаткової зброї для України, ні мільярдів доларів нового фінансування. І все ж навіть цю життєво важливу допомогу перетворили на інструмент шантажу.

А от до Росії Трамп ставився зовсім інакше. Замість того щоб послідовно посилювати економічний тиск на Москву, його адміністрація раз у раз опиралася жорсткішим санкціям, а в жовтні 2026 року відклала застосування нових масштабних санкцій, ухвалених Конгресом. Тоді, коли Росії треба було якомога сильніше ускладнити фінансування війни, США, навпаки, відкривали їй шлях до економічного полегшення. Моральне падіння було очевидним. Жертву змушували йти на поступки, а жорстокому агресорові давали змогу уникнути наслідків своєї агресії.

А далі розгорнулася ще одна знайома пропагандистська кампанія. Україні, казали нам, потрібні вибори. Зеленський нібито втратив легітимність. Його називали диктатором, а усунення від влади дедалі частіше подавали як передумову миру. Наче весь цей час Росії опирався особисто Зеленський! Наче в українського народу немає власної волі!

В основі цієї історії – принципова відмова визнавати суб’єктність України. Її прихильники, схоже, не хочуть – або просто не здатні – зрозуміти, що Україна бореться не тому, що так наказав Зеленський. Україна бореться, бо її народ відмовляється коритися російському пануванню. Україна вистоює не завдяки Зеленському, а завдяки силі волі, рішучості та суб’єктності самого українського народу.

А потім стався один із найобурливіших епізодів. Трамп тиснув на Україну, щоб та припинила удари по російських НПЗ, хоча саме ці удари порушували роботу важливої частини російської воєнної економіки. Офіційною причиною називали зростання цін на дизельне пальне.

Звернімо увагу на асиметрію. Росія й далі бомбардувала українські міста та енергетичну інфраструктуру, але стримуватися Трамп вимагав від України. Від Росії нічого подібного не вимагали. Зеленський запропонував взаємну домовленість: Україна припинить удари по російських НПЗ, якщо Росія припинить атакувати українські енергетичні об’єкти. Але Трамп цю пропозицію відхилив.

Навіть якщо припустити, що українські удари вплинули на ціни на пальне, чому це має переважати право України зупинити машину, яка живить російське вторгнення? Запропоновані «ліки» по суті обмежували Україну, а не Росію. На практиці це означало б, що російські НПЗ захищено саме тоді, коли Україна отримала власну далекобійну зброю.

Але на цьому тиск не закінчився. Втрутився й Ілон Маск, чия супутникова система SpaceX стала незамінною для українського війська. У жовтні 2026 року українські війська зіткнулися з серйозними обмеженнями супутникового зв’язку, на який спиралися під час керування дронами. Збої ускладнили розвідку та перехоплення російських дронів. Пізніше з’явилися повідомлення, що обмежити сервіс наказав сам Маск.

Більше того, Starlink – зовсім не благодійна послуга, яку Маск великодушно подарував українцям. Польща сплачує значні суми, щоб Україна мала зв’язок Starlink. Це платний сервіс, який фінансує європейська союзниця, щоб допомогти народу захиститися від вторгнення. І все ж доступ до такого критично важливого ресурсу, як виявилося, можна обмежити з чиєїсь примхи.

Ширші наслідки були тривожними. Україна могла розробляти власну зброю, вибудовувати власну військову стратегію та знаходити нові способи протидії російській агресії. Але поки ключова технологічна інфраструктура залишається в руках проросійськи налаштованих людей, українську оборону все одно можна підірвати ззовні.

І тут ми підходимо до головного. Оскільки Росія не може нав’язати Україні свою волю силою зброї, вона дуже виграє від проросійських гравців на Заході, які можуть гальмувати українську оборону.

Століття тому російська пропаганда переконала європейських робітників зривати поставки зброї до Польщі та України. Сьогодні подібні обмеження можуть виникати через політичний тиск, скорочення військової допомоги та історії, які подають самооборону України як перешкоду для миру. Як і століття тому, рішення Заходу можуть послабити Україну саме тоді, коли Росія найвразливіша.

І ця схема не обмежується одним боком політичного спектра. Росія також може використовувати антивоєнну й антиімперіалістичну риторику лівих. Такі організації, як «Демократичні соціалісти Америки» (DSA), виступають проти поставок західної зброї Україні та санкцій проти Росії, подаючи це як боротьбу за мир.

Це відчиняє російській пропаганді знайомі двері. У 1920 році більшовики подавали свої наступи як визволення селян від «польських панів»; сьогодні Москва стверджує, що визволяє українців від «нацистів». В обох випадках імперське завоювання загортають у високі слова про визволення. Агресор стверджує, що рятує саме тих, кого прагне підкорити.

Зрештою, Росії ніколи не було особливо важливо, який ідеологічний табір підтримувати, аби це служило її інтересам. Одна з найпримітніших рис російської пропаганди – її шизофренічна природа. Росіяни без жодних труднощів одночасно просувають взаємовиключні версії, і їх анітрохи не бентежать кричущі суперечності між ними. І цей підхід напрочуд ефективний. Росіяни можуть обстоювати діаметрально протилежні ідеологічні позиції, міняти одну історію на іншу або поширювати кілька несумісних версій одночасно, не відчуваючи найменшого внутрішнього дискомфорту. Вони використають будь-яку ідеологію, підживлятимуть будь-який політичний рух і підсилюватимуть будь-яку історію, яка служить їхнім цілям.

Подивімося, наскільки абсурдно Росія себе подає. Для однієї аудиторії вона – останній бастіон європейського традиціоналізму, захисниця християнської цивілізації і навіть нібито рятівниця білої раси від декадансу та мультикультуралізму. А для іншої аудиторії та сама Росія виступає захисницею Глобального Півдня, лідеркою світової боротьби проти західного імперіалізму, колоніалізму та білого супремасизму – хоча сама залишається імперською державою, що веде колоніальну загарбницьку війну проти сусіднього народу. Очевидні суперечності, різниця, велика, як між протилежними агрегатними станами речовини, просто не реєструються у свідомості росіян.

Це допомагає пояснити, чому Росії так часто вдавалося здобути надзвичайну прихильність західної аудиторії – прихильність, яка мало відповідає її реальній поведінці. Росія може жорстоко підкорювати сусідні народи, придушувати їхню національну ідентичність і вчиняти жахливі злочини проти цивільного населення – і водночас подавати себе їхньою доброзичливою визволителькою. Вона може скоювати ті самі злочини, проти яких нібито бореться, а потім звинувачувати в них своїх жертв. І, що найважливіше, переконувати чималу частину західної аудиторії повірити в її безглузді вигадки.

Росія також намагалася скористатися історичними образами між Польщею та Україною. З початку повномасштабного вторгнення Польща є одним із найнадійніших прихильників України. Її зусилля попередити світ про російську загрозу та мобілізувати західну допомогу Україні були вирішальними. Але саме тоді, коли Україна показала, що дедалі сильніше відповідає Росії, і замайоріла перспектива вирішальної російської поразки, у Польщі знову підняли голову старі історичні образи.

У цей критичний момент частина польського суспільства вирішила роз’ятрити рани понад вісімдесятирічної давності, дозволивши болючим спогадам про колишні польсько-українські конфлікти підживлювати нову ворожнечу до українців. І це саме тоді, коли Польща та Україна мали б зміцнювати свій союз, щоб завдати спільному ворогові вирішального удару. Замість того щоб зробити висновки з трагічних наслідків свого розколу століття тому, вони ризикують повторити ті самі помилки. Паралелі з 1921 роком аж моторошні.

Тим часом Москва просуває ще одну знайому тезу: не можна допустити вирішальної поразки Росії, а її можливий розпад треба відвернути за будь-яку ціну. Суть послання в тому, що переможена й розшматована Росія нібито становитиме нестерпну загрозу міжнародній стабільності.

Показовий приклад – журнал The Economist, який опублікував авторську колонку російського олігарха Андрєя Мєльніченка. У ній він застерігає західну аудиторію від нібито катастрофічних наслідків розпаду Росії. І знову державу, відповідальну за дестабілізацію світу, подають як незамінного гаранта стабільності, чиє виживання треба захищати.

Уроку 1921 року не можна забувати. Тоді росіяни маніпулювали європейськими суспільствами, а ціну заплатила Україна. Століття потому Європа не може допустити, щоб російська пропаганда чи її власна політична роздробленість завадили допомозі, яка потрібна Україні в цей вирішальний момент.

Доки Росія існуватиме в нинішній унітарно-імперській формі, Європа та західний світ не матимуть тривалого миру. Навіть коли Росії бракуватиме військових сил для прямого нападу на сусідів, вона й далі підриватиме західні суспільства пропагандою, політичним втручанням, залякуванням і грою на внутрішніх розколах. Вона залишатиметься запеклим ворогом Заходу й шкодитиме йому при кожній нагоді.

І не варто тішити себе думкою, що проста заміна нинішнього російського режиму на нібито ліберальний розв’яже цю проблему. Такий експеримент ми вже бачили.

Згадаймо Росію часів Бориса Єльцина. У 1990-х Захід пригорнув її без жодних запитань. Вона отримала величезний політичний кредит довіри, фінансову та матеріальну допомогу, а також дипломатичне визнання. Їй дозволили зберегти ядерну зброю – і навіть посилити свій ядерний та військовий арсенал, адже США змусили Україну передати Росії свою ядерну зброю та її носії. Росію навіть прийняли до ексклюзивного клубу G7, який у 1998 році став G8, хоча економічна вага Росії була скромною.

А що тим часом робила ця нібито ліберальна Росія, улюблениця Заходу? У 1991 році вона інспірувала державний переворот у Грузії, який повалив популярного президента Звіада Гамсахурдію, у 1992-му напала на Молдову, а в 1994-му – на Чечню, де розв’язала геноцидну війну. Усе це відбувалося за тієї самої російської влади, яку Захід вітав як історичний ліберально-демократичний прорив.

І дуже скоро навіть цей короткий ліберальний експеримент згорнули. З приходом Путіна до влади Росія ставала дедалі авторитарнішою й відкрито експансіоністською. Те, що західні лідери та політики вважали тривалою ліберально-демократичною трансформацією, виявилося лише коротким інтермецо.

Росія використала весь цей кредит довіри, щоб зрештою підготуватися до наступного етапу агресії проти Заходу. Більше того, майже всі «ліберали» єльцинської доби стали більш ніж старанними слугами путінського режиму. Усі вони охоче підтримали Путіна та його курс.

І в цьому полягає фундаментальна проблема, якої Захід раз у раз не бачить. Проблема не лише в режимі, який править Росією, а в самому існуванні Росії як унітарно-імперської держави. «Ліберальна», авторитарна, комуністична чи націоналістична – якої б форми не набула Росія, вона завжди прагнутиме шкодити Заходу й залишатиметься його запеклим ворогом.

Тому Захід не має права заспокоюватися. Перемогу України треба розглядати як початок, а не кінець протистояння з Росією. Навіть відновлення міжнародно визнаних кордонів України 1991 року, хоч і конче необхідне, саме собою не гарантує тривалого миру в Європі. Доки унітарно-імперська структура Росії залишатиметься недоторканою, загроза нікуди не зникне.

Сьогодні багато говорять про стримування Росії. Але Росію мало лише стримувати. Її унітарно-імперську структуру треба повністю демонтувати. Стримування за своєю природою – оборонна стратегія. Воно виходить із того, що загроза і далі існуватиме, і лише намагається не допустити, щоб вона справдилася. Але постійна оборонна позиція щодо держави, експансіоністської за своєю природою, у довгій перспективі загрожує обернутися власною поразкою.

Тож ставка на стримування по суті короткозора. Її часовий горизонт зазвичай – п’ять чи десять років, щонайбільше кілька десятиліть. Але наш часовий горизонт має сягати набагато далі – на сто, двісті, п’ятсот, а то й тисячу років наперед! Ми мусимо мислити не лише категоріями поточної геополітичної ситуації, а й категоріями історичних епох і ще ненароджених поколінь.

Уявімо такий сценарій. Припустімо, Європа нарешті повною мірою усвідомлює російську загрозу. Припустімо, європейські уряди, політики й суспільства знаходять достатньо політичної волі, щоб переозброїтися, зміцнити армію і вибудувати дієве стримування подальшої російської агресії. Росію справді вдалося б стримати – принаймні в осяжному майбутньому. Вона не могла б або не хотіла б нападати на Європу.

Але такий результат був би лише тимчасовим, нашвидкуруч злагодженим рішенням. Адже сама Росія й далі існувала б, а її імперська структура та амбіції залишилися б по суті недоторканими. І тут є кілька проблем.

По-перше, загроза, яку Росія становить для Європи, аж ніяк не обмежується її здатністю до військових вторгнень. Навіть якщо військове стримування спрацює, Росія й далі може підривати європейські суспільства зсередини – пропагандою, дезінформацією, політичним втручанням і операціями впливу. Вона може грати на ідеологічних розколах, маніпулювати громадською думкою та підтримувати політичні рухи, які симпатизують її інтересам. Зрештою, як ми вже бачили, Росія не раз доводила, що вміє послаблювати своїх супротивників, не вступаючи з ними у військове протистояння. Отже, стримування російських армій ще не означає нейтралізації російської загрози.

Але є й глибша проблема. Що буде, коли політичний клімат у Європі зміниться? Припустімо, Європа сьогодні успішно переозброїться й вибудує потужне військове стримування, спираючись на широкий політичний консенсус. Але хто гарантує, що цей консенсус витримає п’ятдесят чи сто років? А якщо майбутні покоління європейців заспокояться? А якщо пацифісти та противники переозброєння візьмуть гору й зведуть нанівець військову міць і політичну рішучість, на яких трималося стримування Росії? Хто взагалі може передбачити політичні настрої, пріоритети й ідеологічні переконання європейських суспільств через століття?

Росія ж тим часом нікуди не дінеться – і залишиться такою ж ворожою до Європи, як і раніше. І якщо європейська рішучість ослабне, вона знову скористається нагодою й нападе. Задовольняючись сьогодні стримуванням, Європа ризикує залишити майбутні покоління віч-на-віч з тією самою загрозою – і, можливо, за набагато гірших обставин. Те, що сьогодні виглядає успішним безпековим рішенням, у довшій історичній перспективі може обернутися катастрофою.

Тому покладатися виключно на військове стримування, дипломатичні угоди чи мирні договори з Росією – це лікувати симптоми, не чіпаючи першопричини. А першопричина – це подальше існування Росії як унітарно-імперської держави.

Експансіоністські імперії не відмовляються від своїх амбіцій лише тому, що зазнають військових невдач. Вони можуть відступити, оговтатися, пристосуватися й чекати сприятливішої нагоди. Ті, хто приймає тимчасове затишшя, забезпечене стримуванням, за тривалу безпеку й мир, ризикують через покоління виявити, що їхній супротивник їх пережив.

У цьому і полягає фундаментальна асиметрія. Експансіоністська держава, яка не відмовилася від імперських амбіцій, може дозволити собі чекати, а суспільства, які задовольняються її стримуванням, з часом можуть втратити політичну волю підтримувати свою оборону. Думаючи лише про безпеку тут і зараз, а не про довгострокові історичні наслідки, вони ризикують віддати стратегічну ініціативу супротивнику.

Історія відносин Московії, а згодом Росії, зі Східною Європою напрочуд послідовно ілюструє цю закономірність. Знову й знову Росія зазнавала тяжких поразок і, здавалося, була стримана. Але європейці щоразу зупинялися за крок до її повного розгрому. Росія виживала, оговтувалася й зрештою відновлювала експансію, поширюючи свою владу на дедалі більші частини Східної Європи.

Згадаймо нищівну поразку Московії в Лівонській війні 1558–1583 років. Річ Посполита тоді не прагнула повністю знищити московську могутність. Московія вижила, оговталася й зрештою повернулася сильнішою.

Подібна нагода виникла в добу Смути на початку XVII століття, коли польсько-литовсько-українські війська просунулися глибоко в Московію й навіть зайняли Москву. Проте Московія пережила цю екзистенційну кризу. Окупаційні війська вигнали, а Річ Посполита задовольнилася територіальними поступками та перемир’ям, укладеним за столом переговорів. І знову виходили з того, що Московію достатньо ослаблено і мир можна забезпечити, не усуваючи загрози докорінно. Але згодом Московія відновила сили. У війні 1654–1667 років вона розширилася на захід коштом Речі Посполитої, захопивши Лівобережну Україну та Київ.

Отже, те, що в окремі моменти здавалося вирішальними перемогами над Московією, у довшій історичній перспективі виявилося лише тимчасовими затримками в розширенні російської могутності. Московія, а згодом Росія, пережила свої поразки, відновила сили й продовжувала рухатися на захід. Її супротивники вигравали битви й війни. Але протягом століть розширювалася саме Росія.

Інфографіка SEE Ukraine
Інфографіка SEE Ukraine

Той самий сценарій повторився після Першої світової війни і знову – після розпаду Радянського Союзу. Обидва рази імперська структура Росії зазнала величезного потрясіння, і докорінна зміна політичного порядку на півночі Євразії здавалася можливою. Проте Захід, замість того щоб подбати про незворотний розпад імперської структури Росії, зрештою допоміг їй відновити могутність. Обидва рази імперська структура Росії вижила. І обидва рази Росія використала перепочинок для нових агресій.

Це той історичний урок, який Європа має нарешті засвоїти. Кінцевою метою західної політики не може бути лише стримування Росії чи навіть перемога України, хоч якою незамінною вона є. Нею має стати демонтаж унітарно-імперської структури Росії.

Лише така трансформація відкриває перспективу тривалого миру та добробуту в Євразії. Усе інше лише відкладе проблему й перекладе її на наших дітей, онуків і наступні покоління. Наш часовий горизонт має сягати далі за найближчі п’ять чи десять років. Ми мусимо мислити століттями і навіть тисячоліттями!

Тому Європа не має права заспокоюватися. Доки унітарна структура Росії залишається недоторканою, історична проблема не розв’язана. А тим часом західні суспільства мусять пильно стежити за російською пропагандою, інфільтрацією, політичними маніпуляціями та операціями впливу, покликаними послабити їхню рішучість зсередини.

Але самих лише пильності та стримування недостатньо. Кінцевою метою має бути демонтаж Росії як унітарної держави – а не лише її демократизація, лібералізація чи заміна однієї правлячої еліти іншою.

Росію треба демілітаризувати, денуклеаризувати й розділити на десятки постросійських держав, кожна з яких матиме власну національну та регіональну ідентичність і відмовиться від «російського» минулого. Це, і лише це, принесе Євразії тривалий мир і добробут.

Росія має бути знищена. За будь-яку ціну. Russia delenda est.»

Поділитися