Російський дрон по Академії наук у Києві: Москва атакує місто, у якого вчилася

Київ, коли Москви ще не було

Почнімо з простого. Коли князь Володимир 988 року хрестив Київську Русь, центром нової віри став Київ. Коли Ярослав Мудрий будував Софійський собор і збирав при ньому книгозбірню, Москва ще не з'являлася навіть на сторінках літописів: уперше її згадано лише 1147 року. Київська митрополія була церковним серцем усього східнослов'янського світу, а український Київ — його духовною столицею. Саме цю спадщину Москва згодом оголосить «своєю», хоча прийшла до неї пізно і з чужих рук.

Коли 1654 року в Переяславі була укладена угода між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем, у Московській державі не було жодного вищого навчального закладу. Перший, Слов'яно-греко-латинська академія, з'явився в Москві лише 1687 року.

Українці на той час мали вже кілька поколінь власної освітньої традиції. Острозька академія, заснована князем Василем-Костянтином Острозьким близько 1576 року, стала першою школою вищого типу у східних слов'ян. Тут поєднували грецьку, латинську й слов'янську освіту, тут працювало коло українських книжників і полемістів. В Острозі 1581 року вийшла Острозька Біблія — перше повне друковане видання Святого Письма церковнослов'янською мовою. Цікава деталь: друкував її Іван Федоров, який був змушений покинути Москву і знайшов умови для праці саме на українських землях. А Московська Біблія 1663 року була, по суті, виправленим передруком острозької. Промовиста деталь: у передмові «народ руський», як тоді називали себе предки українців і білорусів, замінили на «всеросійський народ».

Паралельно в українських містах виростали братські школи-осередки духовності — у Львові, Луцьку, Києві. 1615 року киянка Галшка Гулевичівна подарувала свою садибу на Подолі для монастиря і школи. Так постала Київська братська школа. 1632 року київський митрополит Петро Могила об'єднав її зі школою Києво-Печерської лаври в колегію, згодом відому як Києво-Могилянська академія.

Тут викладали латину, грецьку, поетику, риторику, філософію й богослов'я за зразком найкращих європейських колегій. Студенти з України їздили вчитися до Кракова, Праги, Рима, Лейпцига, а поверталися з тим, що робило Київ частиною європейського інтелектуального простору. В той самий час працювала друкарня Києво-Печерської лаври, заснована ще 1615 року, — одна з найпотужніших у православному світі. 1701 року колегія офіційно отримала статус академії, а в середині XVIII століття тут навчалося понад тисячу студентів не лише з України, а й з інших православних земель.

Саме цей український досвід Москва згодом почала імпортувати, бо не мала на той час свого.

Як Київ навчав Москву

Уже 1649 року до Москви запросили київських учених ченців на чолі з Єпіфанієм Славинецьким, вихованцем київської братської школи. Українські книжники перекладали книги, виправляли богослужбові тексти, навчали і стали інтелектуальною опорою церковних реформ патріарха Никона. Ті самі реформи, які розкололи московську церкву і породили старообрядництво, по суті, вирівнювали московську практику за київськими та грецькими зразками.

Вихованець Києво-Могилянської колегії Симеон Полоцький, родом із білоруського Полоцька, став наставником царських дітей. Він утвердив у Москві силабічну поезію і писав п'єси для придворного театру. Тобто навіть там, де вчитель не був українцем за походженням, школа була українська, київська.

Розквіт цього впливу припав на добу Петра I. Цар, який хотів «прорубати вікно в Європу», освічених людей для церкви й шкіл знаходив переважно в Україні. Стефан Яворський, українець із Галичини, випускник Могилянки, очолив Російську церкву як місцеблюститель патріаршого престолу, а згодом став першим президентом Синоду. Він же перебудував московську Слов'яно-греко-латинську академію за київським зразком, з латиною як мовою навчання, і запросив туди викладачів із Києва.

Феофан Прокопович, киянин, ректор Києво-Могилянської академії, став головним ідеологом петровських реформ. Він написав «Духовний регламент» — документ, за яким церква імперії жила майже двісті років, аж до 1917-го. Українець Димитрій Туптало, син козацького сотника з Київщини, якого православна церква шанує як святого Димитрія Ростовського, став митрополитом Ростовським. Його «Четьї-Мінеї», збірку житій святих, друкувала Києво-Печерська лавра, і ця збірка стала однією з найчитаніших книжок у всій імперії. Саме її значною мірою переклав для своїх «Житій святих» преподобний Юстин Челійський (Попович), і за цими житіями досі читають сербські вірні.

Це не моє патріотичне перебільшення. Історик Казанського університету Костянтин Харлампович у фундаментальній праці «Малоросійський вплив на великоросійське церковне життя», виданій у Казані 1914 року, показав, що у 1700–1762 роках понад половину (70 з 127) архієреїв Російської церкви становили вихідці з України та Білорусі. Семінарії по всій імперії будувалися за могилянською моделлю — з тією самою програмою, тими самими підручниками і навіть латиною як мовою навчання, а ректорами і вчителями в них масово ставали українці.

Мене завжди вражає, як російська історіографія описує цих людей. Прокопович, Яворський, Туптало фігурують у ній як «видатні російські церковні діячі». Навіть коли їхнє походження згадують, то лише як «малоросів», тобто частину нібито єдиного «общерусского» народу, а не як українців, вихованих в українській школі в українському Києві.

«Врата вченості» Ломоносова

Є ще одна історія, яку варто знати кожному, хто вірить у самодостатність «русского мира».

1619 року український учений Мелетій Смотрицький видав «Граматику» церковнослов'янської мови. Москва перевидала її 1648 року, і понад століття саме за цією українською книжкою там училися грамоти. Навіть Михаіл Ломоносов, «батько російської науки», називав її разом з «Арифметикою» Магницького «вратами своєї вченості».

Сам Ломоносов навчався в Слов'яно-греко-латинській академії, яку реорганізував українець Яворський і в якій викладали вихованці Києва. 1734 року, за переказом біографів, він навіть на кілька місяців приїжджав до Києва, до Могилянської академії. Тобто «батько російської науки» вивчив граматику з української книжки, навчався в школі, збудованій за українським зразком, і, за переказом, навіть їхав по знання до українського Києва.

Київ і Балкани

Вплив Києва не обмежився Москвою. Його відчули й на Балканах, де російська пропаганда роками продає міф про «старшого брата» і Москву як одвічну покровительку та просвітительку слов'ян. У сербському інформаційному просторі я натрапляю на цю тезу постійно: мовляв, без Росії православні слов'яни залишилися б без шкіл, книжок і власної вченості. Дати й документи свідчать про інше.

Ще у XVII столітті київський митрополит Петро Могила, сам родом із молдавського господарського роду, допоміг налагодити друкарство у Валахії та Молдові. У Яссах за київським зразком постала школа при монастирі Трьох Святителів. «Православне сповідання віри», підготоване в Києві, 1642 року схвалив собор у Яссах, а згодом визнали східні патріархи. Тобто з Києва православний світ Південно-Східної Європи отримував не лише книжки, а й богословські стандарти.

Перших учителів до Сремських Карловців, осередку сербської церкви в Габсбурзькій монархії, 1726 року справді прислали з Росії. Але латинську школу європейського типу там збудували вихованці Києва. 1733 року випускник Києво-Могилянської академії, уродженець Поділля Мануїл Козачинський, приїхав туди на запрошення сербського митрополита. Він викладав у тамтешній латинській школі, а 1734 року створив «Траедокомедію» (це церковнословʼянська форма слова трагікомедія) про загибель останнього сербського царя Уроша, яку вважають першою драмою нового часу в сербській літературі. Разом із ним до Карловців приїхали й інші викладачі з Києва. Згодом Козачинський повернувся до Києва, викладав філософію в рідній академії і став її префектом.

Учень Козачинського Йован Раїч згодом сам навчався в Києві, у Могилянській академії (1753–1756), написав першу друковану історію сербів і став основоположником модерної сербської історіографії. Його «Історія різних слов'янських народів, особливо болгар, хорватів і сербів» заклала основи наукового погляду сербів на власне минуле.

Задумаймося на хвилину. Серби, якими Москва сьогодні маніпулює найактивніше, отримали першу драму і першу друковану історію завдяки українському вчителеві та київській академії. Не з Москви, а з Києва.

Міф про «вєлічіє»

Російська імперська ідеологія століттями будувалася на привласненні. Київську Русь оголосили «колискою» Росії. Українських учених — «російськими діячами», українську мову — «наріччям», українське культурне середовище — «малоросійською» провінцією, яка нібито лише наслідувала «великоросійський» центр. Насправді все було навпаки: центр освіти, книжності та богословської думки був у Києві, а провінцією, що вчилася, була Москва.

Українська академія наук, яку заснували 1918 року, коли Україна відновлювала власну державність, і яку першим очолив Володимир Вернадський,є прямою спадкоємицєю тієї київської вченості. Удар по ній цілком вписується в руйнівну логіку росіян. Коли не можеш привласнити — знищуєш. Коли чужа наука свідчить проти твого міфу, б'єш по будівлі, де вона живе. Так само Росія б'є по бібліотеках, архівах, музеях і університетах: за роки війни їх зруйновано й пошкоджено сотні, а на окупованих територіях — ще й пограбовано.

Тож для тих, хто на Балканах досі вірить у Росію як джерело слов'янської освіти, пропоную просту хронологію. Коли в Києві діяла колегія європейського рівня, у Москві не було жодного вищого навчального закладу. Коли Москві знадобилися вчителі, реформатори, проповідники й підручники, вона кликала їх з України.

Росія може зруйнувати стіни та вбити науковців, які працювали в цих стінах, але вона не змінить історію.