27 жовтня Україна відзначає День української писемності та мови. Свято запровадили 1997 року, а 2023-го, після переходу Православної церкви України на новоюліанський календар, його перенесли з 9 листопада на 27 жовтня. Дата пов'язана з ушануванням преподобного Нестора Літописця, автора «Повісті минулих літ», однієї з найдавніших пам'яток писемності Русі.
Українська мова століттями була мішенню російської імперської політики, а сьогодні знову стала мішенню пропаганди. Тому варто нагадати кілька фактів і розібрати найпоширеніші міфи.
ФАКТИ, ЯКІ ВАРТО ЗНАТИ
Українською мовою розмовляють 35–40 мільйонів людей в Україні та в діаспорі. Вона належить до східнослов'янської гілки, але має власну історію, фонетику й граматику. Наприклад, в українській зберігся кличний відмінок («Олено!», «друже!»), який у сучасній російській зник.
Мовознавець Юрій Шевельов у праці «Історична фонологія української мови» показав, що частина рис, які відрізняють українську від інших східнослов'янських мов, проступає вже в пам'ятках XI–XIII століть.
У 1556–1561 роках на Волині створили Пересопницьке Євангеліє, один із перших перекладів Святого Письма тогочасною українською книжною мовою. Саме на ньому складають присягу президенти України.
1798 року вийшла «Енеїда» Івана Котляревського, перший друкований твір сучасною українською літературною мовою. А 1840 року вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Добірку з нього словенською мовою видав священник Йосип Абрам ще 1907 року.
Сьогодні українська — єдина державна мова України, що закріплено в статті 10 Конституції. Кількість українськомовних людей зростає. За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології (2025), 63% українців говорять удома українською, 13% — російською, ще 19% — обома мовами. Порівняно з 2020 роком частка тих, хто вдома розмовляє українською, зросла на 11 відсоткових пунктів.
У 1556–1561 роках на Волині створили Пересопницьке Євангеліє, один із перших перекладів Святого Письма тогочасною українською книжною мовою. Саме на ньому складають присягу президенти України.
МОВА, ЯКУ НАМАГАЛИСЯ ЗНИЩИТИ
Історія заборон української мови налічує кілька століть. 1627 року в Москві за царським указом спалили «Учительне Євангеліє» Кирила Транквіліона-Ставровецького. Указ 1720 року заборонив друкувати українською будь-які книжки, крім церковних, та й ті мали «виправляти» за московськими зразками.
Найвідомішим став Валуєвський циркуляр 1863 року, в якому міністр внутрішніх справ Російської імперії Пьотр Валуєв зазначив, що окремої «малоросійської мови» «не було, нема і бути не може». Через 13 років Емський указ 1876 року заборонив ввозити українські книжки з-за кордону, друкувати українською переклади й більшість видань, ставити українські вистави та виконувати пісні зі сцени.
Радянська влада діяла інакше, але з тією самою метою. Після короткого періоду українізації 1920-х настали репресії та розстріляне відродження. 1933 року скасували «харківський» правопис, щоб якнайбільше наблизити українську до російської: з абетки вилучили «буржуазно-націоналістичну» літеру «Ґ», іншомовні слова почали писати за російським зразком, а частину питомих граматичних форм відкинули. 1937 року партійне керівництво вимагало замінювати «польські та інші іноземні слова» російськими. Далі була русифікація шкіл і вищої освіти. Сьогодні на окупованих територіях Росія знову витісняє українську зі шкіл, державних установ і публічного простору.
Парадокс очевидний: держава, яка стверджувала, що української мови не існує, кілька століть видавала укази, щоб цю «неіснуючу» мову заборонити.
МІФ 1: «УКРАЇНСЬКА — ЦЕ ДІАЛЕКТ РОСІЙСЬКОЇ»
Це політичне, а не лінгвістичне твердження. Українська й російська — споріднені, але окремі мови, як іспанська й португальська чи чеська й словацька. Обидві походять від спільної давньої основи, але розвивалися паралельно, а не одна з одної. Ба більше, українська часто зберегла давні спільні слова, які російська втратила: у російській є «прапорщик», але немає «прапора», є «прачечная», але давно немає дієслова «прать». А граматику Мелетія Смотрицького, укладену в українських землях, Ломоносов називав одними з «врат своєї вченості». Показово, як працює взаєморозуміння. Українці розуміють російську, бо століттями жили під тиском русифікації та російських медіа. Натомість росіянин, який ніколи не вчив української, розуміє з неї лише окремі слова, спільні для більшості слов'янських мов. Зате українець і білорус, кожен говорячи своєю мовою, зазвичай чудово розуміють одне одного. Українцям також помітно легше даються інші слов'янські мови. Українське «г» звучить так само, як чеське чи словацьке «h», кличний відмінок є в польській, чеській, сербській і хорватській, а чимало слів збігається з польськими й словацькими.
Граматику Мелетія Смотрицького, укладену в українських землях, Ломоносов називав одними з «врат своєї вченості».
Для читачів регіону найближча аналогія — сербська і словенська. Серб без навчання розуміє словенську лише уривками, і навпаки. Так само й росіянину, щоб розуміти українську, її треба вчити, як серби вчать словенську. І нікому в регіоні не спадає на думку стверджувати, що сербська й словенська — одна мова.
МІФ 2: «УКРАЇНСЬКУ МОВУ ВИГАДАВ АВСТРІЙСЬКИЙ ГЕНШТАБ»
Цей міф російської імперської публіцистики не витримує хронології. «Енеїда» Котляревського вийшла 1798 року, «Кобзар» Шевченка — 1840-го в Петербурзі, а Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв мову, яка, за логікою міфу, з'явилася лише через кілька десятиліть.
МІФ 3: «УКРАЇНСЬКА — ЦЕ ЗІПСОВАНА ПОЛЬСЬКОЮ РОСІЙСЬКА»
Запозичення з польської в українській справді є. Але англійська запозичила з французької тисячі слів, і ніхто не вважає її «зіпсованою французькою». До того ж основні риси української склалися задовго до тривалих контактів із польською.
МІФ 4: «В УКРАЇНІ ЗАБОРОНИЛИ РОСІЙСЬКУ МОВУ Й ПЕРЕСЛІДУЮТЬ РОСІЙСЬКОМОВНИХ»
Закон 2019 року «Про забезпечення функціонування української мови як державної» регулює публічну сферу: державні установи, освіту, обслуговування споживачів, медіа. Приватного спілкування і релігійних обрядів закон не стосується: російською, як і до 2014 та 2022 року, вільно говорять удома, на вулиці, з друзями. Обмеження 2022 року у книжковій сфері спрямовані передусім проти продукції з Росії та Білорусі й книжок громадян держави-агресора, тобто проти російського державного контенту, а не проти мови як такої. Українські автори й далі можуть видавати свої твори російською. Масовий перехід українців на українську після 2022 року — це свідомий вибір мільйонів людей, а не наслідок заборон. Справжні заборони мови сьогодні діють на окупованих Росією територіях, і стосуються вони української.
МІФ, ЯКИЙ ПОШИРЮЄМО МИ САМІ
Є і «патріотичні» міфи. Найвідоміший — нібито 1934 року в Парижі українську визнали другою за мелодійністю мовою світу. Жодних документів про такий конкурс немає. Українській мові не потрібні вигадані медалі: її милозвучність пояснюють реальні риси, зокрема чергування у/в та і/й, яке допомагає уникати збігу звуків.
Імперії століттями доводили, що української мови «не було, нема і бути не може». Сьогодні нею говорять мільйони людей, пишуть книжки, наукові праці й закони, нею співають і сперечаються. Найкраща відповідь на всі заборони і фейки — просто нею користуватися.