ДОРОГІ ПАЦИФІСТИ, ОКУПАЦІЯ — ЦЕ НЕ МИР
«Гірше за війну з Росією може бути лише мир із Росією». Це речення я колись написала в соцмережах, і відтоді регулярно читаю в коментарях, що я «прихильниця війни», «розпалюю конфлікт» і «не хочу миру». Але мені за той допис не соромно. Бо за ним стоїть не войовничість, а досвід — особистий, родинний і національний. Я ніколи не закликала до війни. Я попереджаю, що «мир» на умовах Москви ще ніколи не означав кінця насильства. Він лише давав агресору перепочинок перед наступним ударом. Ця стаття — моя відповідь усім, хто поспішив записати мене в фанати війни.
В інформаційному просторі знову піднялася хвиля знайомих тез: Україна не хоче миру, Зеленський не хоче миру, треба було погоджуватися на «стамбульський мир», а Заходу варто просто перестати постачати зброю, і тоді все закінчиться. Ці наративи звучать не лише з Москви. Їх повторюють у Берліні, Любляні, Белграді, Загребі, і, що цікаво, їх часто повторюють люди, які щиро вважають себе прихильниками миру. Саме до них я й звертаюся.
ХТО НАСПРАВДІ НЕ ХОЧЕ МИРУ
У вересні 2026 року Путін публічно звинуватив Київ у тому, що той «робить усе», аби миру не було. У травні речник Кремля Дмітрій Пєсков заявив, що припинення вогню настане тієї ж миті, коли Україна виведе війська з Донбасу. На початку червня він додав, що війну «можна завершити до кінця доби», якщо українські війська залишать території, на які претендує Росія. Тобто «мир» у розумінні Москви — це коли країна, на яку напали, сама віддає агресору свою землю й людей, які на ній живуть.
Подивімося на факти. 11 березня 2025 року в Джидді Україна погодилася на запропоноване США 30-денне повне припинення вогню (на землі, в повітрі й на морі), за умови, що Росія робитиме те саме. Москва відповіла «так, але» і висунула умови, які зводили перемир'я нанівець. На ці 30 днів Україна мала б зупинити мобілізацію й не отримувати зброї, а сама пауза мала б вести до усунення «першопричин конфлікту», тобто до виконання російських вимог щодо майбутнього України. Подібних обмежень для себе Кремль не передбачав: Україна на місяць залишилася б без поповнення й постачання, а російська армія — ні.
У травні 2025 року лідери Франції, Німеччини, Великої Британії та Польщі приїхали до Києва й запропонували безумовне перемир'я з 12 травня. Путін його проігнорував і запропонував натомість переговори в Стамбулі без припинення вогню.
Тим часом удари по цивільних не слабшають. У травні 2026 року російська атака знищила склад Всесвітньої продовольчої програми ООН у Дніпрі. Там зберігалася продовольча допомога приблизно для 130 тисяч людей у прифронтових районах. Очільниця WFP Сінді Маккейн назвала цей удар «абсолютно неприйнятним». У вересні лише за два тижні російські дрони й ракети вразили чотири великі фармацевтичні склади — під Києвом, у Києві та Одесі. Цієї осені Росія знову системно б'є по енергетиці, і в Києві повернулися аварійні відключення світла. Країна-агресор — Росія — робить усе, щоб викликати в Україні гуманітарну катастрофу.
Це підтверджують і цифри ООН. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, за перші вісім місяців 2026 року в Україні загинули або були поранені 15 280 цивільних. Це в середньому понад 400 людей щотижня і на 55 % більше, ніж за той самий період 2025 року. Верховний комісар Фолькер Тюрк назвав війну в Україні «катастрофою у сфері прав людини, яка зростає й посилюється щотижня». Тобто поки Кремль на словах говорить про мир, кількість убитих і поранених мирних людей не зменшується, а зростає. Так не поводиться той, хто хоче миру.
Тож я хочу вас дещо спитати: чому країна, яка захищає свої домівки та своїх дітей, мусить постійно доводити, що прагне миру сильніше, ніж країна, яка на неї напала? Чому сьогодні модно звинувачувати в небажанні миру того, хто обороняється, а не того, хто майже щоночі запускає по мирних містах сотні дронів та ракет?
Мабуть, тому, що від жертви вимагати зручніше. Агресор однаково не послухає, а жертву можна присоромити, позбавити допомоги й змусити поступитися. Але мир, досягнутий таким шляхом, — це не мир, а капітуляція та «браво» агресору за напад.
Жоден українець не хотів цієї війни. Ніхто з українців не мріяв втратити рідних, дім і речі, дорогі серцю. Ніхто не хотів кидати кар'єру, затишне життя і роками жити як біженець, працюючи на низькооплачуваних роботах. Ніхто не підписувався сто разів пояснювати, що вони виїхали не через бідність і не в пошуках кращого життя, а тому що Росія вбиває їхніх дітей уві сні й скидає бомби на домівки, лікарні, школи та садочки. Ми хочемо миру більше, ніж будь-хто. Саме тому ми знаємо, що мир і капітуляція — це не одне й те саме. Бо після капітуляції настає не мир, а окупація.
СТАМБУЛ: МИР, ЯКОГО НЕ БУЛО
Окремо про «стамбульський мир», який нібито був на відстані підпису. Це не так: навесні 2022 року сторони обмінювалися проєктами, але жодного з них не підписали. В останньому опублікованому проєкті від 15 квітня 2022 року ключові пункти так і залишилися неузгодженими.
Москва хотіла, щоб українська армія мала лише 85 тисяч військових (Київ пропонував 250 тисяч); Україні заборонили б мати ракети далекобійністю понад 40 кілометрів; Росія стала б одним із «гарантів» безпеки України з правом заблокувати допомогу їй у разі нового нападу; Україна мала б погодитися на скасування санкцій проти Росії, відкликати позови до міжнародних судів і надати російській мові офіційний статус. Строк виведення російських військ узагалі не визначили. Тобто країна, яка напала, мала б стати гарантом безпеки своєї жертви, а саму жертву позбавили б можливості захищатися.
Це не мирний договір. Це план капітуляції з відкладеним вироком. Як можна було погодитися на мир, якого по суті не існувало?
ЩО НАСПРАВДІ ОЗНАЧАЄ ОКУПАЦІЯ
Частина європейських пацифістів щиро вважає, що окупація — це просто заміна одного прапора на інший. У грудні 2025 року в Німеччині десятки тисяч школярів у понад 80 містах вийшли на протест проти закону про модернізацію військової служби. Одне з гасел, яке цитували медіа: «Ти не боягуз, якщо не хочеш помирати за Німеччину». Я розумію цих підлітків. Ніхто не хоче помирати. Але вони не знають того, що знаємо ми: під окупацією помирають не менше, а часто більше, от тільки без права захистити себе та рідних.
Те, що для німецьких школярів звучить як абстракція, для чоловіків окупованого Донбасу давно стало буденністю. Загальну мобілізацію в так званих «ДНР» і «ЛНР» оголосили 19 лютого 2022 року, за п'ять днів до повномасштабного вторгнення. Чоловікам від 18 до 55 років заборонили виїзд, патрулі хапали їх просто на вулицях, у транспорті й на ринках, а підприємства мусили подавати списки працівників. Подекуди забирали до 80 % персоналу, і шахти та громадський транспорт зупинялися. За оцінкою «Східної правозахисної групи», вже до середини червня 2022 року мобілізували близько 140 тисяч людей. А до літа 2024 року, за даними тієї ж групи та Інституту стратегічних досліджень і безпеки, лише з окупованої частини Донеччини забрали понад 300 тисяч — майже три чверті працездатних чоловіків. Ось що означає окупація: тебе не питають, чи хочеш ти помирати. Тебе просто відправляють помирати за тих, хто зруйнував твій дім.
Весь світ бачив Бучу, де за 33 дні російського контролю на території громади загинули 554 людини, з них 396 насильницькою смертю. Весь світ бачив Маріуполь, де, за обережними оцінками міської влади, загинули щонайменше 22 тисячі мирних жителів. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування щодо України ще 2024 року встановила, що російські військові вчиняли зґвалтування, які є воєнним злочином і водночас катуванням. За даними ООН, у 2024 році кількість зафіксованих випадків сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, зросла більш ніж на чверть. Журналістка Сара Чінчурова, яка близько двох років документує ці злочини і поговорила з понад шістдесятьма постраждалими, пише на сторінках Тімоті Снайдера: Росія використовує сексуальне насильство як зброю проти жінок і чоловіків, старих і дітей, з 2014 року.
Окупація — це фільтраційні табори, депортація дітей, примусова мобілізація до армії окупанта, заборона мови й тортури за жовто-блакитну стрічку. Окупація — це не кінець війни, це війна, яку ведуть лише проти беззахисних.
«МИР», ЯКИЙ МИ ВЖЕ ЗНАЄМО
Коли я пишу, що мир із Росією може бути гіршим за війну, я маю на увазі цілком конкретний історичний досвід. Українці вже жили з Москвою «в мирі», і саме цей «мир» забрав мільйони життів.
Голодомор 1932–1933 років стався не під час війни. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, лише прямі втрати становлять близько 3,9 мільйона людей. У мирний час у селян забирали зерно, села вносили до «чорних дошок», людям забороняли виїжджати в пошуках їжі. Теж у мирний час, восени 1937 року, в урочищі Сандармох розстріляли 1111 в'язнів Соловецького етапу, серед них близько 290 українців — письменників, науковців, митців. Так знищили покоління, яке ми сьогодні називаємо Розстріляним відродженням. У травні 1944 року, коли бої за Крим уже закінчилися, а фронт пішов на захід, за наказом Москви за кілька днів депортували весь кримськотатарський народ. У мирний час поет Василь Стус загинув у радянському таборі 1985 року — за слово, а не за зброю.
Тобто «мир» із Москвою для українців ніколи не означав безпеки. Він означав, що насильство просто перестає називатися війною. Його ховають за словами «колективізація», «боротьба з націоналізмом» чи «добровільне переселення», а жертви не мають ні права на захист, ні права на правду.
Саме тому війна, хоч як страшно це звучить, у певному сенсі чесніша за такий «мир». Під час війни ворог має обличчя. Ми знаємо, від кого захищатися, до чого готуватися і як діяти. Ми маємо армію, союзників і право назвати злочин злочином. У «мирі» з Росією нам роками доводилося змиритися та безсило чекати, доки нас знищуватимуть тихо і без свідків.
БУТИ ЗА МИР, КОЛИ ВІЙНИ ЩЕ НЕМАЄ
Протестувати проти війни має сенс тоді, коли війну планує твоя власна держава. У демократичній країні голос більшості справді може зупинити уряд, який зібрався на когось напасти. Але коли напали на тебе, протест «за мир» нічого не змінює. Не існує кнопки «відписатися від війни». Від того, що студент підніме руки й скаже «я проти війни», війна не скасується. Вона має звичку приходити без запрошення. Ніхто з тих, до кого вона прийшла, її не хотів.
Те саме стосується антинатівських протестів, які регулярно відбуваються в європейських містах, і обурення щоразу, коли уряди пропонують збільшити оборонні бюджети. Дехто йде ще далі й вимагає, щоб його країна взагалі вийшла з Альянсу. Варто нагадати: НАТО — оборонний союз. Його ключова, п'ята стаття передбачає колективну відповідь на напад на одного з членів, і за всю історію Альянсу її застосували лише раз, після терактів 11 вересня 2001 року проти США. НАТО ні на кого в Європі не нападає. Загроза для Європи йде з іншого боку, і війна проти неї вже триває, поки що гібридна. Російські дрони залітають у повітряний простір Польщі. На складах і залізниці стаються диверсії та підпали. На дні Балтійського моря пошкоджують кабелі. Європу атакують кібератаками й втручаються у вибори: у Румунії 2024 року результати першого туру президентських виборів скасували після того, як оприлюднили розвіддані про масштабну кампанію впливу. Люди, які в такий момент вимагають роззброєння, не просто помиляються. Вони небезпечні, бо відмовляються бачити загрозу, яку несуть Європі Росія та її союзники, і пропонують зустріти її з порожніми руками.
Тому за мир треба боротися тоді, коли війни ще немає. Тоді справді треба робити все, щоб до неї не дійшло: інвестувати в оборону, стримування, союзи. Ще римський автор Вегецій у трактаті про військову справу сформулював принцип, який став прислів'ям: хочеш миру — готуйся до війни. А коли війна вже почалася, нейтральної позиції не існує, бо є агресор і є жертва. Тоді доводиться обирати сторону.
ЯКУ ЦІНУ МАЄ МИР ІЗ РОСІЄЮ
Прихильники гасла «давайте просто перестанемо стріляти» мають розуміти: Путін не зупиниться. Сьогодні він каже: «Віддайте Донбас, і війна закінчиться». Але ще в червні 2024 року він вимагав, щоб Україна вивела війська не лише з Донецької та Луганської, а й із Запорізької та Херсонської областей повністю, включно із Запоріжжям і Херсоном, яких Росія не контролює. Тож після Донбасу настане черга цих областей. А потім, можливо, Москва зробить вигляд, що погодилася на мир, і через кілька років прийде по решту України, а потім примусово мобілізує українців (як це зробила в 2022 році на окупованих територіях Донбасу) і відправить їх на війну з Європою.
Історія не бреше, вона вчить, чого варті мирні угоди з Москвою. 1932 року СРСР підписав договори про ненапад із Польщею та Фінляндією. У вересні 1939 року Червона армія увійшла до Польщі, а в листопаді того ж року напала на Фінляндію.
1997 року Єльцин і Масхадов підписали договір, у якому Росія та Чечня «назавжди» відмовлялися від застосування сили. Цього «назавжди» вистачило на два роки. Восени 1999-го, після вторгнення загонів Басаєва до Дагестану та серії вибухів житлових будинків у Москві, Буйнакську й Волгодонську, Москва почала другу чеченську війну. Вибухи офіційно приписали північнокавказьким бойовикам, але незалежного державного розслідування так і не провели, а низка фактів вказує на причетність ФСБ. У Рязані мешканці й міліція виявили в підвалі житлового будинку мішки з вибухівкою, а коли затримали тих, хто їх заклав, з'ясувалося, що це співробітники ФСБ. Відомство заявило, що це були «навчання», а в мішках був цукор (можете окремо поцікавитися терміном «рязанский сахар»). Депутати Сєргєй Юшенков і Юрій Щекочіхін, які входили до громадської комісії, що намагалася розслідувати вибухи, загинули 2003 року: Юшенкова застрелили біля власного будинку, Щекочіхін помер за симптомів, схожих на отруєння. Саме на цій війні та обіцянці «мочити в сортирі» Путін, тодішній прем'єр, за кілька місяців прийшов до влади.
У серпні 2008 року, після п'ятиденної війни Росії з Грузією, Москва погодилася на план із шести пунктів. Його ухвалили 12 серпня за посередництва президента Франції Ніколя Саркозі, і він передбачав відведення російських військ на позиції, які вони займали до початку бойових дій. Але вже 26 серпня Росія визнала «незалежність» грузинських регіонів Абхазії та Південної Осетії. Російські війська стоять там досі, а лінія окупації подекуди й далі повзе вглиб Грузії: її позначки та паркани переносять на нові ділянки.
Українці мають і власний досвід. У серпні 2014 року Путін сам закликав відкрити «гуманітарний коридор» для українських військових, оточених під Іловайськом. Російська сторона дала гарантії безпечного виходу, а сама тим часом розставляла вогневі позиції вздовж маршруту. Колони, які виходили цим коридором, російські військові розстріляли впритул. За висновками Генеральної прокуратури України, це сталося за наказом командування Генштабу ЗС РФ. 12 лютого 2015 року підписали «Мінськ-2», за яким припинення вогню мало діяти з 15 лютого. Уже 18 лютого підтримувані Росією сили захопили Дебальцеве. А 1994 року, за Будапештським меморандумом, Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Натомість Росія, США і Велика Британія зобов'язалися поважати її незалежність, суверенітет та існуючі кордони. 2014 року Росія анексувала Крим. Ціна таким угодам — дірявий гріш.
«НЕ БУДЕ ЗБРОЇ — НЕ БУДЕ ВІЙНИ»
Найпідступніша теза сучасних «миротворців» звучить так: перестаньте постачати Україні зброю, і війна закінчиться. Тобто люди, які називають себе прихильниками миру, насправді хочуть, щоб країні, яка захищає свій суверенітет і своїх громадян, не було чим захищатися. Це те саме, що допомагати ґвалтівникові, кажучи жертві: «Розслабся, так швидше закінчиться».
Право на самооборону закріплене у статті 51 Статуту ООН. Допомога країні, на яку напали, не продовжує війну. Війну продовжує той, хто напав і не хоче йти. Без зброї війна справді закінчиться швидко, але не миром, а зникненням України. І світ знову стане свідком того, що вже бачив у Бучі, Ізюмі та Маріуполі.
Чи справді люди, яким ніколи не доводилося ховати дітей від бомб, найкраще знають, як має чинити народ, що протистоїть наймасштабнішій агресії в Європі після Другої світової?
ДВІ КАВИ НА МІСЯЦЬ
Окремо звернуся до тих, хто сьогодні сідає з калькулятором і рахує, скільки Європі «коштувала українська війна». Хибна вже сама постановка питання: це не українська війна, а російська війна проти України, і рахунок за неї треба виставляти Москві. До того ж ці цифри зовсім не такі страшні, як їх подають. За даними Кільського інституту світової економіки, Німеччина чи Велика Британія за перші три роки витрачали на підтримку України менше ніж 0,2 % свого ВВП на рік, а Франція, Італія чи Іспанія — близько 0,1 %. Керівник проєкту Ukraine Support Tracker Крістоф Требеш зауважив, що в бюджетах більшості країн-донорів ця допомога радше нагадує другорядний політичний проєкт, ніж серйозне фінансове зусилля. Якщо перекласти це на побутову мову: у 2022–2024 роках Європа, за оцінкою того ж інституту, виділяла Україні в середньому близько 44 млрд євро на рік. Поділіть цю суму на понад пів мільярда європейців, і вийде приблизно 7 євро на людину на місяць. Це дві кави в кав'ярні. Для порівняння: на енергетичні субсидії після 2022 року країни ЄС у середньому витратили вп'ятеро більше, ніж на допомогу Україні.
І це не милостиня. Дедалі більша частка військової допомоги — це замовлення оборонній промисловості, зокрема європейській, тобто робочі місця й податки в самій Європі. А головне — ці гроші купують Європі те, що ціни не має: час і безпеку. Поки українські захисники стримують російську армію на Донеччині й Запоріжжі, вона не стоїть під Нарвою чи в Сувальському коридорі. Тож порахуймо інакше: скільки коштувало б Європі тримати кордон із Росією, яка вийшла б із цієї війни переможницею? Відповідь проста — допомога Україні є найдешевшою страховкою, яку Європа могла собі дозволити. Ніхто ж не дорікає пожежникам вартістю води, поки горить сусідський будинок, а вітер дме в бік вашого.
Тож ні, не європейці, які допомагають жертві агресії захищатися, затягують цю війну. Її затягує Росія — і тільки Росія.
ЗМІНІТЬ КУТ ЗОРУ
Перестаньте сприймати український опір як перешкоду на шляху до миру. Почніть сприймати російську окупацію як головну перешкоду на шляху до миру.
Росія може зупинити війну будь-якої миті: припинити обстріли мирних міст і вивести свої війська з української території. Тоді війни не буде. Якщо ж Україна перестане оборонятися, не буде України.
Ми захищаємо не території на мапі. Ми захищаємо право жити.