120 років тому, 2 жовтня 1906 року, на Охтирщині народився Іван Лозов'яга (Лозов'ягін) — письменник, якого світ знає під псевдонімом Іван Багряний. Радянська система заарештувала його, катувала, відправила в табори, а потім десятиліттями викреслювала з історії. Він же написав про сталінський терор правду, і зробив це раніше за Солженіцина. Сьогодні його романи звучать так, ніби написані про окуповані території України 2020-х.
Злочин — бути українським письменником
На початку 1930-х Багряний був молодим поетом, який друкувався в харківських журналах. Офіційна критика звинуватила його в «куркульській ідеології». 16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові. Обвинувачення звучало як «контрреволюційна агітація», а сам письменник згодом в автобіографії пояснив, що його ув'язнили «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці». Тобто за те, що він писав як український, а не «радянський» автор.
У матеріалах слідчої справи 1932 року збереглися його слова: «Моя ж місія, єдине в тому, щоб бувши українським письменником, залишитись ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю». Свого слова він дотримав.
Одинадцять місяців одиночної камери у внутрішній в'язниці ДПУ. Потім заслання на Далекий Схід: тайга, Охотське море, українські поселення Зеленого Клину. 1937 року Багряний тікає, щоб повернутися в Україну. Його перехоплюють у Томську, дають новий строк і відправляють у табори БАМЛАГу.
1938 року — другий арешт. Майже два роки слідчої в'язниці НКВС на Холодній Горі в Харкові, допити, тортури, але обвинувачення він не визнав. Навесні 1940 року його відпускають під нагляд — як писав сам Багряний, «в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне… за недостатністю матеріалів для повторного засудження». За ці роки система забрала в нього здоров'я, вісім років життя і найдорожче для письменника — рукописи, які зникли під час арештів.
Між двома тоталітаризмами
Війна застала Багряного в Охтирці, під наглядом НКВС. За німецької окупації він працював художником у місцевому театрі й під псевдонімом друкував у місцевих газетах тексти, що викривали сталінські репресії, — про те, що сам щойно пережив. Нацистська влада ставилася до нього з підозрою: за спогадами, одну з його театральних декорацій, де темні хмари із заходу закривали сонце, німці сприйняли як антинімецький натяк.
Влітку 1943 року, коли фронт повертався, Багряний іде на захід, до Галичини. Там він працює в українському націоналістичному підпіллі, пише й ілюструє його видання і стає одним зі співзасновників Української Головної Визвольної Ради — надпартійного органу, який боровся і проти нацистської, і проти радянської окупації. Роман «Звіролови», пізніше відомий як «Тигролови», написаний 1943 року, здобуває першу премію на літературному конкурсі у Львові й виходить друком 1944-го.
Останній рік війни Багряний провів у дорозі, як сотні тисяч інших українських біженців, і для нацистської влади він був не союзником, а підозрілим утікачем. Біографи розповідають, що 1944 року в Словаччині його схопили під час облави на емігрантів. Навесні 1945-го, з місією УГВР, він опинився в Загребі, а капітуляцію Німеччини, за його власними спогадами, зустрів за ґратами в Мариборі. Після війни Багряний пішки дійшов до австрійського Тиролю й зрештою оселився в таборах для переміщених осіб в американській зоні окупації Німеччини, спершу біля Аугсбурга, згодом у Новому Ульмі. Це була втеча від Сталіна в післявоєнну демократичну Європу.
Після Ялтинської конференції радянські місії вимагали від західних союзників примусово повертати мільйони колишніх остарбайтерів, полонених і біженців. Для багатьох «повернення» означало табір або розстріл. Тоді, 1946 року, Багряний пише памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Він починається так:
«Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ».
Це була не відмова від батьківщини, а відмова від тюрми. «Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм», — пише Багряний. Памфлет переклали кількома мовами, і він став аргументом на захист тих, кого хотіли видати Москві.
В еміграції Багряний став засновником і лідером Української революційно-демократичної партії — демократичної сили, яка полемізувала і з комуністами, і з радикальними націоналістами. До самої смерті він редагував газету «Українські вісті» і був одним із керівників Української Національної Ради — парламенту екзильного уряду УНР. Він помер 25 серпня 1963 року в санаторії в Шварцвальді й похований у Новому Ульмі. В Україну він так і не повернувся. Навіть після смерті.
«Сад Гетсиманський»: свідчення, а не вигадка
Головний роман Багряного написаний у 1948–1950 роках і виданий у 1950-му. Його герой Андрій Чумак проходить той самий шлях, що й автор: арешт, камери, конвеєрні допити, тортури, спроби зламати людину до стану, коли вона підпише все. Найвражаюче, що прізвища слідчих НКВС і тюремників у книжці справжні. Автор зберіг їх свідомо: щоб кати не сховалися за анонімністю, а жертви не залишилися безіменними.
Тут Багряний робить те, що пізніше стане стандартом європейської культури пам'яті: називає винних поіменно і дає голос жертвам. Роман вийшов за два десятиліття до «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина. Французький переклад з'явився 1961 року в Парижі завдяки зусиллям родини Володимира Винниченка — письменника і державного діяча, який очолював Генеральний секретаріат (перший уряд Української Народної Республіки, 1917–1918).
Європейський письменник, а не «радянський»
Радянський літературний канон оцінював авторів за лояльністю: оспівав колгосп — класик, засумнівався — «буржуазний націоналіст». Якщо дивитися на Багряного з цієї перспективи, від нього залишиться лише ярлик «зрадника», який роками клеїла йому радянська пропаганда. Але якщо оцінювати його творчість у європейському контексті, картина зовсім інша.
По-перше, тема. «Сад Гетсиманський» стоїть в одному ряду з «Темрявою опівдні» Артура Кестлера та «1984» Джорджа Орвелла — книжками, з яких Європа дізнавалася про природу тоталітаризму. Різниця в тому, що Кестлер і Орвелл писали про радянську в'язницю ззовні, а Багряний — зсередини камери.
По-друге, людина в центрі. Соцреалізм вимагав «позитивного героя», що розчиняється в колективі. Герої Багряного — це особистості, які відстоюють власну гідність проти машини. Польський письменник і критик Юзеф Лободовський писав про роман як про свідчення «глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».
По-третє, жанр. «Тигролови» — це пригодницький роман у традиції Джека Лондона і Фенімора Купера: втеча з ешелону смерті, тайга, полювання, кохання, свобода. Багряний доводив, що українська література може бути захопливою, динамічною, сюжетною, а не лише сільською драмою, якою її бачила імперська оптика. Роман вийшов англійською (1956), нідерландською (1959) і німецькою (1961).
По-четверте, позиція. Багряний був демократом і послідовним антитоталітаристом, для якого нацизм і комунізм були двома обличчями того самого зла. Епіграф до його памфлета звучить як маніфест:
«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…»
Це та сама логіка, на якій сьогодні стоїть європейська пам'ять про злочини обох режимів, зокрема Європейський день пам'яті жертв сталінізму і нацизму 23 серпня.
Чому це і про сьогодні
Радянська система півстоліття робила вигляд, що такого письменника не існувало. Реабілітували його лише 1991 року, коли Україна виривалася з СРСР, а 1992-го вже незалежна Україна посмертно присудила йому Шевченківську премію за «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».
Але найстрашніше те, що його книжки не стали лише історією. Підвали з катівнями на звільнених Ізюмщині й Херсонщині, фільтраційні табори, депортації, викрадені журналісти й митці на окупованих Росією територіях — це той самий «сад Гетсиманський», лише в нових декораціях. А рідну Охтирку Багряного російська армія обстрілювала з перших днів повномасштабного вторгнення 2022 року.
Сучасна Росія повертає культ Сталіна і відновлює ту саму мову ворога: «зрадники», «націоналісти», «агенти Заходу». Багряний дав на це відповідь ще 1946 року: людина має право не повертатися в тюрму, навіть якщо тюрму називають батьківщиною.
Через 120 років після його народження варто читати Багряного не як «класика зі шкільної програми», а як свідка — європейського письменника, який раніше за багатьох побачив, що таке імперія, і заплатив за свою правду власною долею.