Матеріал підготовлено на основі лекцій Катерини Шимкевич, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри права та публічного управління Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій (ЗІЕІТ).
Русифікація ніколи не була природним процесом, коли люди самі обирають «зручнішу» мову. Це державна політика, яку Москва послідовно проводила від XVII століття до сьогодні. Її мета — не просто змусити українців говорити російською, а стерти саму думку про те, що існує окремий український народ зі своєю мовою, історією, церквою і державністю.
Інститут історії України НАН України визначає русифікацію як державну політику, кінцевою метою якої були політична лояльність і мовно-культурна асиміляція неросійських народів імперії, а згодом — СРСР. Вона мала кілька напрямів: мова, культура, церква, книги й література, історія та самоідентифікація, територія і зрештою фізичне знищення людей.
Від Петра I до Емського указу
Після того як Гетьманщина опинилася під владою Москви, імперія поступово обмежувала все, що відрізняло українців. У 1720 році указ Петра I заборонив друкувати в Україні нові книги, крім церковних, та й ті мали бути узгоджені з російськими виданнями. У другій половині XVIII століття Катерина II ліквідувала Гетьманщину й Запорозьку Січ, а українська мова поступово зникала з освіти.
У XIX столітті заборони стали відвертими. Валуєвський циркуляр 1863 року зупинив видання українською мовою навчальної та релігійної літератури, а його автор, міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, підсумував позицію імперії фразою: окремої «малоросійської» мови «не було, немає і бути не може». Емський указ 1876 року пішов ще далі: заборонив друкувати українською, ввозити українські книжки з-за кордону, ставити українські вистави, співати українських пісень на концертах і викладати українською в початкових школах. Ці заборони формально діяли аж до 1905 року.
Українізація як пастка
Українська революція 1917–1921 років, Українська Народна Республіка, гетьманат Скоропадського й Українська академія наук показали Москві, що знищити українську ідентичність не вдалося. Тому більшовики обрали іншу тактику — «українізацію» 1920-х років. Вона дала поштовх українській освіті, літературі, театру, але мала й іншу мету: взяти мову під контроль і виростити лояльні партійні кадри.
Після Голодомору 1932–1933 років, який забрав, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, близько 3,9 мільйона життів, українізацію згорнули. Харківський правопис 1928 року, ухвалений на Всеукраїнській правописній конференції, у 1933-му переглянули, щоб наблизити українську мову до російської.
Правопис 1933 року підготувала нова комісія на чолі з Андрієм Хвилею, без жодного публічного обговорення. У передмові прямо йшлося, що попередні норми нібито штучно відривали українську мову від російської. Зміни торкнулися всіх рівнів мови:
З абетки вилучили літеру «ґ»: її повернули лише 1990 року.
Закінчення наблизили до російських: замість «радости», «смерти», «вічности» стало «радості», «смерті», «вічності».
З паралельних форм на кшталт «бабів» і «баб», «хатів» і «хат» лишили тільки ту, що збігалася з російською.
Скасували залишки двоїни, які правопис 1928 року закріпив як норму: «дві руці», «три вербі», «чотири хаті» перетворилися на «дві руки», «три верби», «чотири хати».
Іншомовні слова переписали за російським зразком: «катедра» стала «кафедрою», «міт» — «міфом», «авдиторія» — «аудиторією», «павза» — «паузою».
Паралельно зі словників вичищали питому лексику, замінюючи її словами, ближчими до російських. Так «городину» витіснили «овочі», «садовину» — «фрукти», «родзинки» — «ізюм», «обрус» — «скатертина», а «часопис» — «журнал».
Наукові термінологічні словники 1920-х вилучали й знищували, а їхніх укладачів репресували як «буржуазних націоналістів» і «шкідників».
Ініціатор правопису 1928 року Микола Скрипник того ж 1933 року наклав на себе руки. Частину цих втрат українська мова повертає тільки тепер: правопис 2019 року знову дозволив, наприклад, «радости» і «міт» як рівноправні варіанти.
Покоління письменників, науковців і митців, що постало в ті роки, було знищене — його назвали «Розстріляним відродженням». У 1938 році постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» зробила російську обов’язковою в усіх школах.
«Дружба народів» по-радянськи
Після Другої світової війни русифікація стала тихішою, але системнішою. Шкільна реформа 1958–1959 років дозволила батькам «вільно» обирати мову навчання дітей. На практиці це означало, що українська ставала необов’язковою, а російська — мовою кар’єри, міста й престижу. У 1970–1980-х роках, особливо після постанови 1983 року про «поліпшення» вивчення російської мови, вчителям російської доплачували, класи з російською ділили на групи, а українську дедалі більше виставляли «селянською» мовою.
Тих, хто опирався, переслідували: процес «Спілки визволення України» 1930 року, «Великий терор», арешти шістдесятників і дисидентів у 1960–1980-х роках, смерть Василя Стуса в таборі 1985 року. Паралельно Москва змінювала етнічний склад населення: депортація кримських татар у 1944 році, операції «Вісла» та «Захід» 1947 року, примусові переселення з прикордонних районів, голоди 1921–1923 і 1946–1947 років.
Привласнена історія
Найглибша русифікація стосувалася пам’яті. Ще московські князі — від Івана Калити до Івана III («збирача руських земель») — оголосили Москву єдиною спадкоємицею Київської Русі. Петро I привласнив саму назву «Русь», перейменувавши Московське царство на Російську імперію. Імперська концепція «триєдиного народу», а згодом радянська — про «братні народи» з українцями в ролі «молодшого брата», мали одну мету: прив’язати українську історію до російської й заперечити право українців на власний вибір.
Чому саме мова й історія? Бо саме вони тримають національну ідентичність та розуміння, що ми — не росіяни. Народ, який вірить, що його мова — лише «діалект», а його держава — «непорозуміння», легше асимілювати й простіше переконати, що його земля «споконвіку російська».
Русифікація сьогодні
Ця політика не залишилася в минулому. Від 2014 року Росія проводить тотальну русифікацію на окупованих територіях України: закриває українські школи, вилучає українські книжки, навчає дітей за російськими програмами, примушує отримувати російські паспорти. Пропаганда тиражує ті самі тези, що й сто років тому, лише в новій обгортці: «Україну створив Ленін», «української мови не існує», «Галичину приєднав Сталін», «Крим — подарунок Хрущова». Мета теж та сама — довести, що нічого власне українського — ні держави, ні історії, ні території, ні церкви — ніколи не існувало.
Наслідки трьох століть русифікації Україна відчуває досі: мільйони загиблих у ХХ столітті, витіснена мова, нав’язаний комплекс меншовартості та віра в «старшого брата». Але від 2014 року, а особливо від 2022-го, українці свідомо розривають цю залежність — повертаються до української мови, вивчають власну історію і більше не дозволяють Москві вирішувати, ким їм бути. Процес «дебратифікації» незворотний.