Ідентичність Донецької та Луганської областей: чому Донбас не «завжди був російським»

Для видання «Демокрація» пише Ірина Сєйдханова, українська журналістка та колумністка:

Моя мама та її родина родом із Донецької області України. І хоча я випадково народилася в Москві, я виросла тут — у регіоні, який сьогодні надто часто описують одним словом: «російський». Для росіян це слово звучить впевнено, але це твердження не витримує перевірки фактами. Донбас ніколи не був російським — ані історично, ані культурно, ані демографічно.

Почнемо з простого факту: Донбас не є давньою історичною «землею російського народу». Це скорочення від «Донецького (вугільного) басейну», тобто економіко-географічне поняття. Цей регіон у сучасному розумінні сформувався відносно пізно — переважно у XIX столітті, коли там почала стрімко розвиватися промисловість. Насправді території сучасних Донецької та Луганської областей з давніх-давен були частиною степової прикордонної землі, яку козаки називали Диким Полем. Ще у XVII столітті запорізькі козаки заснували тут Кальміуську Паланку — адміністративно-військову одиницю Запорізької армії. Маріуполь було засновано на місці козацької фортеці Домаха (відомої також як Кальміуська Слобода). А Донецьк виріс на місці козацьких поселень Олександрівка та Крутогірівка.

Багатонаціональне місто

Маріуполь, де я провела свої підліткові роки, це місто з надзвичайно різноманітною — і аж ніяк не виключно російською — етнічною історією. Грецька громада з’явилася тут у 1778 році, коли Катерина II переселила сюди кримських греків. Поряд з ними жили вірмени, євреї та козаки, а згодом до них приєдналися й італійці. Це було багатоетнічне місто, де різні народи співіснували на берегах річки Кальміус та Азовського моря. У цій картині немає ані найменшого натяку на те, що можна було б назвати «традиційно російським».

Юзівка та Джон Хьюз

Донецьк — це окрема історія. Першою офіційною назвою того, що згодом стало великим мегаполісом, була Юзівка — на честь валлійського інженера Джона Хьюза, який у 1869 році заснував металургійний завод і вугільну шахту в долині річки Кальміус. Разом із ним на восьми кораблях прибуло понад сто металургів і шахтарів із Південного Уельсу. Уельські іммігранти продовжували прибувати до Юзівки аж до більшовицької революції 1917 року. Індустріалізація Донбасу наприкінці XIX — на початку XX століття відбувалася за участю британців, бельгійців, французів та поляків. Місто, яке сьогодні Росія вважає своїм, було засноване валлійцем на козацьких землях. Росія не входить у це рівняння. Це були малонаселені степові регіони, де сходилися впливи різних країн і сил. Важливу роль тут відігравали козаки, пов’язані із Запорізькою Січчю. Саме вони завоювали ці землі. Стабільної російської більшості тут просто не було.

За часів Російської імперії

Наприкінці XVIII століття ці території увійшли до складу Російської імперії. Однак політична приналежність не означає етнічної єдності. Імперія заселила регіон людьми різного походження — українцями, росіянами, греками, німцями та сербами. З самого початку Донбас формувався як багатонаціональний регіон.

Як уже зазначалося, індустріалізація Донбасу значною мірою ґрунтувалася на західних технологіях та досвіді. Це не було ізольованим «внутрішнім» розвитком, а частиною ширшого європейського економічного процесу. З самого початку Схід був багатокультурним середовищем, де формувалася нова промислова ідентичність регіону. Саме промисловий розвиток у XIX столітті перетворив регіон на один із ключових промислових центрів. Сюди з’їжджалися робітники з різних куточків імперії. У цих умовах російська мова стала мовою виробництва та міського життя — не як символ етнічної більшості, а як засіб спілкування. Перепис населення, проведений Російською імперією у 1897 році, виявляє складну картину: у сільській місцевості переважало українськомовне населення, тоді як міста були більш русифіковані. Це типовий наслідок індустріалізації, а не свідчення «російського характеру» регіону.

Звідки взялося стільки російськомовних?

Але якщо Донбас не був «російським» з самого початку, чому там так багато російськомовних? Відповідь на це питання лежить в одній із найскладніших сторінок новітньої історії України: у періоді 1932–1933 років. Голодомор. Сталінський режим спричинив штучний масовий голод на території України: він конфіскував зерно, закрив кордони та вніс цілі села до «чорних списків»; люди гинули, навіть не маючи права покинути свої домівки та шукати їжу. За різними оцінками, загинуло майже чотири мільйони українців — і це лише прямі жертви, не враховуючи демографічних втрат у наступні десятиліття. Донецька та Луганська області були серед тих, що постраждали найбільше.

Робітники колгоспів з Росії

Потім, 25 жовтня 1933 року, Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила таємну постанову «про переселення 21 000 колгоспних сімей до України». На переселення було виділено 15,5 мільйона рублів. До Донбасу прибуло понад 300 залізничних вагонів із людьми з Росії. Ці нові мешканці не мали ані українських коренів, ані зв’язків із цією землею. У них був лише радянський патріотизм. Отже, Голодомор був не єдиним інструментом, який використовували для зміни етнічного складу Донбасу. До і після нього відбувалися репресії 1930-х років; «розстріляне відродження» та депортації до Сибіру всіх тих, кого радянська влада вважала «ненадійними», — тобто вчителів, священиків, працівників культури та просто заможних землевласників. Тих, хто міг би зберегти національну ідентичність і передати її майбутнім поколінням, було знищено або вигнано. Їх замінили люди, які не мали жодних зв’язків із цією землею, розмовляли іншою мовою та мали іншу колективну пам’ять.

Десятиліття радянської русифікації

За цим послідували десятиліття радянської русифікації: школи, де навчання велося виключно російською мовою; підприємства з документацією російською мовою; масова культура, в якій українська мова зображувалася як «селянська» та «застаріла». Наприкінці XX століття російська мова дійсно домінувала в регіоні, але це не було ані природним процесом, ані проявом «російської душі» Донбасу. Це був результат геноциду та систематичної політики асиміляції, що тривала кілька поколінь.

Маріуполь під російським гнітом

А тепер погляньте на те, що відбувається сьогодні в моєму місті Маріуполі. До російського вторгнення 24 лютого 2022 року в місті проживало майже півмільйона людей. За три місяці російської блокади та обстрілів загинуло щонайменше 22 000 цивільних осіб — і це лише дуже обережна оцінка. Решта була евакуйована, втекла або була депортована. За даними Петра Андрущенка, радника законного мера Маріуполя, у місті залишилося близько 80 000 місцевих жителів, переважно пенсіонерів. Тим часом до міста прибуло 59 000 цивільних мігрантів із Росії та Центральної Азії, що є класичним російським способом дій: «Ми вбиваємо або виганяємо корінне населення і завозимо своє. Через одне покоління ми оголошуємо, що це «завжди було російським». Те саме сталося з кримськими татарами після їхньої депортації 1944 року. Те саме сталося в Донецькій області після Голодомору. І те саме відбувається зараз у Маріуполі та на інших окупованих українських територіях.

Донбас у незалежній Україні: розвиток, який часто залишається поза увагою

Після 1991 року Донбас став частиною незалежної України в межах міжнародно визнаних кордонів, які також визнає ООН. Саме в цей період регіон не тільки зберіг свій промисловий потенціал, а й пережив значний економічний розвиток. До 2014 року Донецьк був одним із найбагатших і найдинамічніших міст України. Тут розташовувалися великі промислові підприємства та фінансові установи, а також розвивалася інфраструктура. У Донецьку були побудовані сучасні стадіони, дороги, аеропорт та бізнес-центри. Проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року стало символом цього розвитку: Донецьк презентував себе як сучасне європейське місто. Важливо підкреслити, що цей розвиток відбувався в рамках української держави та її економічної системи за участю українського бюджету, бізнесу та міжнародних інвестицій. Донбас не існував як окрема економічна одиниця, яку «утримувала» Росія, як це зображує російська пропаганда.

Донбас не був залежним від Росії

Міф про те, що «Росія була відповідальною за весь розвиток Донбасу», не відповідає фактам. Основи промисловості були закладені ще в імперську епоху завдяки впровадженню західних технологій. У радянські часи Донбас, як і інші регіони, був частиною загальносоюзної економіки. Однак після 1991 року розвиток регіону відбувався в рамках незалежної держави Україна. Крім того, економічні зв’язки Донбасу були спрямовані не лише на Росію, а й на інші ринки. Українські металургійні підприємства експортували продукцію до Європи, Азії та інших частин світу. Це ще раз підтверджує, що Донбас був інтегрований у світову економіку і не залежав від Росії.

«Народ Донбасу» — це міф, створений у Москві

Одним із ключових елементів російської пропаганди є концепція «самобутнього народу Донбасу» як нібито окремої спільноти з власною ідентичністю, що прагне самовизначення. Це привабливий, але цілком вигаданий конструкт.

З антропологічної, культурної та міжнародно-правової точок зору «народ Донбасу» не існує. У Донецькій та Луганській областях проживали українці, греки, євреї, болгари, росіяни та представники багатьох інших національностей, так само як і в більшості регіонів України. Той факт, що вони мешкають в одній області та використовують спільну повсякденну мову, не створює нового суб’єкта міжнародного права. Я сама є хорошим прикладом: я провела підліткові роки в Маріуполі, закінчила навчання в Донецьку і в повсякденному житті розмовляла переважно російською, хоча вільно володію і українською. Водночас я — українка; маю український паспорт і чітке відчуття приналежності до України. Мільйони людей навколо мене жили так само. Говорити російською — це не те саме, що мати «російську ідентичність», і це розрізнення є надзвичайно важливим. Саме це Росія навмисно затушовує у своїй пропаганді, коли "плутає" мову повсякденного спілкування з політичною ідентичністю. Дозвольте проілюструвати це ще одним особистим прикладом: оскільки я одружена з сербом, протягом останніх 15 років у повсякденному житті я переважно розмовляю сербською, але це не зробило мене (і ніколи не зробить) сербкою.

На кого поширюється право на самовизначення?

У міжнародному праві право на самовизначення поширюється на колоніальні народи, які зазнавали систематичного гноблення. Однак воно не надає жодній регіональній групі (навіть більшості) права на відокремлення від країни, особливо якщо це «бажання» організовується та підтримується збройною силою сусідньої країни. Інакше можна було б розчленувати та розділити будь-яку країну світу, завозячи туди власних громадян і проводячи «референдум» під прицілом зброї, як це сталося в Криму.

У науковому розумінні «нація» — це не просто населення певної території. Це спільнота з історичною ідентичністю, культурою, а часто й мовою. На Донбасі немає окремої мови чи культури, які б утворювали самостійну «донбаську націю». Донбас є частиною українського суспільства з усім його розмаїттям.

Сепаратизм із зовнішнім втручанням

Водночас право на самовизначення, про яке часто йдеться, не означає автоматичного права на відокремлення. Відповідно до принципів ООН, воно має реалізовуватися без порушення територіальної цілісності держав. Так звані Донецька народна республіка (ДНР) та Луганська народна республіка (ЛНР) не визнані міжнародною спільнотою як держави. Вони вважаються частиною території України. Крім того, у звітах ОБСЄ зафіксовано вирішальний вплив зовнішніх чинників на розвиток конфлікту. Тому події після 2014 року важко охарактеризувати як самовизначення. Набагато точніше говорити про сепаратизм у поєднанні із зовнішнім втручанням, яке використовує історичні аргументи як інструмент.

2014 рік: не «громадянська війна», а операція російських спецслужб

Одним із найнебезпечніших російських наративів у дискусіях про Донбас є фраза «громадянська війна на сході України». Її використовують деякі міжнародні ЗМІ та окремі політики. Цей термін є брехнею. У ніч з 11 на 12 квітня 2014 року група з 52 озброєних чоловіків перетнула український кордон з Росії. Її очолював Ігор Гіркін (псевдонім Стрєлков) — полковник у відставці російської ФСБ, громадянин Росії та ветеран конфліктів у Придністров’ї, Боснії та Чечні. 13 квітня його група здійснила збройний напад на співробітників СБУ поблизу Слов’янська, в результаті якого один з них загинув, а троє були поранені. Гіркін захопив адміністративні будівлі та від імені «бойовиків Донбасу» проголосив створення «ДНР». Це не було спонтанним народним повстанням. Це була збройна операція, проведена іноземними — російськими — розвідувальними службами. Сам Гіркін неодноразово публічно це підтверджував: «Я натиснув на курок війни». Людина із Москви, співробітник ФСБ, привіз озброєний загін і розпочав конфлікт, який потім було представлено світові як «вияв волі місцевого населення».

Докази причетності Росії

Дійсно, навесні 2014 року в деяких містах Донбасу панував протестний настрій. Після Майдану та зміни влади в Києві деякі люди відчували невпевненість. Але між соціальним невдоволенням і збройним захопленням влади лежить прірва, прірва, яку подолали конкретні люди з конкретними автоматичними гвинтівками, які прибули з конкретної країни — Росії.

Докази причетності Росії задокументовані та перевірені: перехоплені розмови, підтверджена присутність російських професійних військових, які офіційно перебували «у відпустці», та постачання важкого озброєння через відкритий кордон. Кульмінація настала 17 липня 2014 року, коли пасажирський літак Boeing рейсу MH17, що прямував з Амстердама до Куала-Лумпура, був збитий над Донбасом. Загинуло загалом 298 осіб, серед яких не було жодного військового. Окружний суд у Гаазі дійшов висновку, що зенітно-ракетний комплекс «Бук» було доставлено з російської військової частини в Курську до Донецької області. Гіркіна заочно засудили до довічного ув’язнення. І називати все це «громадянською війною» — означає бути співучасником брехні.

Відповідь криється в логіці

Донбас — це не «єдина ідентичність» і не «єдина історія». Це прикордонний регіон, сформований міграцією людей, індустріалізацією та міжкультурною співпрацею. І саме тому твердження, що він «завжди був російським за своєю суттю», не відповідає фактам. Можливо, деякі словенські читачі думають: навіщо перейматися далекою війною? Що мені до Маріуполя та Донецька?

Відповідь криється в логіці, а не в географії. Логіка, яку Росія застосовує до Донбасу, є універсальним інструментом: «Тут живуть люди, які розмовляють нашою мовою, отже, це наша земля» і «Це завжди була наша земля, отже, кордони можна змінювати». Якщо ця логіка стане загальноприйнятою нормою, кожна країна з національними меншинами стане потенційною мішенню для подібного сценарію. Якщо «захист своїх» є достатньою підставою для збройного вторгнення, то система міжнародної безпеки, створена після 1945 року та закріплена в Гельсінських угодах 1975 року, просто зникне. Це не абстракція. Це реальна загроза, яку Україна стримує ціною тисяч людських життів.