Поза межами людяності: Свідчення українців про тортури в російському полоні

Статтю вперше опубліковано в тижневику «Демократія», для SEE Ukraine ми її оновили. Авторка: Ірина Сейдханова, українська журналістка та публіцистка

Росія безкарно вчиняє військові злочини: вона не лише щодня атакує цивільне населення України сотнями дронів і ракет, не лише викрадає українських дітей і «перевиховує» їх на росіян, не лише знищує все українське на тимчасово окупованих територіях України, а й катує військових та цивільних полонених.

Свідчення людей, які пережили російський полон, вражають. Часто навіть важко уявити, як росіяни — люди, які ще недавно прагнули бути частиною цивілізованого світу, — здатні на таку жорстокість. Але це — українська реальність уже понад дванадцять років. Завжди слід пам’ятати, що російська агресія проти України розпочалася не у 2022 році, а у 2014-му. Тоді люди в Донецьку просто зникали; росіяни серед білого дня викрадали українських активістів, представників інтелігенції, а також простих людей з проєвропейськими та проукраїнськими поглядами. Переважна більшість цих людей — навіть їхні тіла — так і не була знайдена.

Степан Чубенко

Першою жертвою росіян серед українських дітей став Степан Чубенко, підліток із Донеччини. Шістнадцятирічний хлопець разом із друзями брав участь у мітингах на підтримку територіальної цілісності України у рідному Краматорську. Одного дня він повертався поїздом із столиці Києва додому, мав зробити пересадку в Донецьку, але там, на залізничному вокзалі, його схопили російські терористи з самопроголошеного «міністерства безпеки» так званої ДЛР — через жовто-синю стрічку на рюкзаку. Степана викрали, у полоні били та щодня катували. Його змушували зрадити власну країну, а потім застрелили. Його мати пізніше сказала: «Навіть під час окупації він ходив у футболці з написом “Слава Україні” і говорив, що не боїться, бо перебуває на своїй землі». Важливо додати, що мама Степана — етнічна росіянка та громадянка Росії, яка жила в Україні мирно й щасливо, доки Росія не прийшла «захищати» її та її дітей…

Окупація — це не мир

Коли ми говоримо про полон і тортури, найчастіше згадуємо солдатів, хоча росіяни без найменшого жалю катують і звичайних цивільних осіб — незалежно від віку чи статі. Тому Україна намагається якомога голосніше сказати світові, що окупація — це не мир і що російська окупація в багатьох випадках страшніша за війну. Від російських дронів і ракет іноді ще можна сховатися, але коли російська армія заселяється в місті чи селі, починається справжнє жахіття.

Жах у Бучі

У 2022 році весь світ завмер у шоці, коли українські військові звільнили Бучу поблизу Києва. Місто перебувало під російським контролем лише 33 дні, але за цей час росіяни на території Бучанської громади катували та вбили 554 людини, з них 381 — у самому місті. Після ексгумацій стало зрозуміло, що багатьох жертв спочатку зґвалтували, а потім катували й вбили. Росіяни не пощадили ні дітей, ні жінок, ні людей похилого віку. Росія, звісно, намагалася заперечити масові злочини проти людяності, але всі міжнародні організації та світові ЗМІ отримали незаперечні фото- та відеодокази російських звірств на окупованих на той час територіях.

Європа не розуміє

У грудні 2025 року по всій Німеччині відбувалися протести проти запровадження обов’язкової військової служби. За повідомленням ЗМІ Nexta у мережі X, гаслом молодіжних протестів було: «Краще жити під владою Путіна, ніж воювати». 5 грудня 2025 року Німеччина ухвалила закон про військову службу, спрямований на зміцнення збройних сил у зв’язку зі зростаючою загрозою з боку Росії. У відповідь, пише Nexta, німецька молодь заявляє, що не хоче гинути за свою країну і воліла б втечу або окупацію, ніж війну. Ця ситуація чітко показує, що насправді Європа не розуміє: поразка у війні та життя під окупацією — це не просто заміна одного прапора на інший. Окупація означає вбивства, тортури та зґвалтування, а також — як вишенька на торті — примусову службу в армії окупанта.

Розграбований Донбас

Що це справді так, свідчать вже дії Росії на тимчасово окупованому Донбасі. У 2014 році там спочатку катували й вбили всіх проукраїнських активістів, яким не вдалося втекти, потім знищили інфраструктуру, затопили шахти, розграбували заводи та міста, а після всього цього у 2022 році всіх чоловіків, озброєних лише застарілою зброєю, відправили як гарматне м’ясо в атаку проти української армії.

Росія зблизька

У серпні 2025 року майже всі світові ЗМІ повідомляли про колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, який провів у російському полоні понад три роки. Росіяни викрали його у квітні 2022 року під час окупації міста. Співробітники ФСБ утримували його в будівлі міської поліції, тривалий час били, катували та змушували співпрацювати. Миколаєнко є свідком російських злочинів як проти цивільного населення, так і проти військовополонених. Він розповідає, що їх катували, били, відмовляли у медичній допомозі, не випускали на прогулянку, словесно принижували, забороняли розмовляти українською та змушували співати російський гімн. В одному з перших інтерв’ю після звільнення він сказав: «Я побачив Росію зблизька і переконаний, що немає нічого огиднішого, підлішого і менш схожого на Україну, ніж Росія. Іноді мені здається, що ті, хто не бачив Росію так близько, як я, взагалі не розуміють, проти чого ми боремося і наскільки важливо не програти цю війну».

Євген Малик

23 жовтня 2025 року завдяки українському посольству в Словенії у співпраці з урядовим офісом з питань комунікацій та Центром європейської перспективи в Любляні відбулася зустріч із представниками українського проєкту «Break the fake», присвяченого протидії дезінформації та обміну досвідом з європейськими партнерами щодо викликів російської інформаційної війни проти вільного світу. Гостем зустрічі був український військовий Євген Малик, який провів у російському полоні два з половиною роки. Його досвід збігається з досвідом Володимира Миколаєнка та інших звільнених українців — як військових, так і цивільних. Євген розповів, що росіяни надзвичайно винахідливі у тортурах. Окрім фізичного насильства, побиття та тортур, полонені також зазнавали сильного психологічного тиску — їх змушували слухати російську пропаганду та брехню про Україну й ситуацію на фронті. Євгена та його товаришів били електрошокерами, на них нацьковували собак і відмовляли у медичній допомозі. Майже всі вони весь час були вкриті гнійними ранами, оскільки шкіра під час побоїв не встигала загоїтися.

Смерті в Оленівці

За свідченнями багатьох звільнених, деякі полонені не витримали знущань і померли. Людям із хронічними захворюваннями часто не давали ліків, що стало для них фатальним. Росіяни, як правило, приховують такі смерті. Відомий терористичний напад в Оленівці 29 липня 2022 року, який забрав життя щонайменше 53 захисників Маріуполя, а понад 130 були поранені. Росіяни намагалися звинуватити в нападі Україну. Російська пропаганда поширювала брехню, нібито Україна сама була зацікавлена у смерті полонених, оскільки ті могли «розкрити неприємні таємниці». Звіт Офісу Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) 2023 року підтвердив, що вибух не спричинила ракета HIMARS, як стверджувала Росія. Але це була лише маніпуляція, спрямована на приховування масштабів російських злочинів проти військовополонених, які захищені Женевською конвенцією, яку Росія повністю ігнорує. І не тільки це — ще у 2019 році Росія відкликала визнання повноважень Міжнародної комісії з установлення фактів, передбаченої Додатковим протоколом до Женевських конвенцій про захист жертв міжнародних збройних конфліктів.

Цивілізаційна прірва

Слід підкреслити, що Україна, на відміну від Росії, яка опустилася до рівня терористичної організації, дотримується Женевської конвенції та забезпечує російським полоненим гуманне поводження та гідні умови утримання. Крім того, міжнародні організації мають вільний доступ до російських військовополонених в Україні. Російські військовополонені отримують якісне харчування в достатній кількості, мають доступ до лікарів і стоматологів, а також можуть відправляти релігійні обряди, якщо бажають. Людям, які приїхали вбивати українців лише тому, що вони українці, Україна не відмовляє у контактах з їхніми рідними, ані у можливості заробляти. Між Україною та Росією лежить цивілізаційна прірва.

Росія порушує права полонених

Україна невпинно працює над тим, щоб повернути додому всіх, хто перебуває в російському полоні — як цивільних, так і військових — та знайти всіх зниклих безвісти. Російська сторона систематично порушує міжнародні конвенції та права полонених, відмовляється надавати інформацію про утримуваних, блокує доступ незалежних організацій та здійснює позасудові страти військовополонених. Крім того, Росія постійно перешкоджає процесу обміну, затягує його, категорично відмовляється обміняти деяких українських полонених і висуває нездійсненні умови. Але, на щастя, Україні за підтримки міжнародних партнерів все ж вдається повертати своїх людей.

Смерть після повернення додому

На жаль, навіть звільнення з полону не гарантує спокійного чи здорового життя вдома. Багато українців повертаються на батьківщину в стані крайнього виснаження, із значною втратою ваги, із запущеними нелікованими захворюваннями, неправильно загоєними ранами та важким посттравматичним стресовим розладом. Трапляються випадки, коли українські військові після звільнення помирають від наслідків тортур, тривалого голодування або психологічного насильства. Так, наприклад, Дмитро Шаповалов, звільнений у 2023 році та відомий завдяки відео, на якому він плаче від щастя, бо вперше за довгий час знову їсть яблуко, у 2025 році у віці лише 33 років раптово помер від зупинки серця. А Сергій Добровольський (43), звільнений у травні 2025 року, помер лише через місяць після повернення додому через ускладнення зі здоров’ям. Валерій Зеленський (57) пережив 36 місяців полону, але після звільнення помер від некрозу тканин, спричиненого нелюдськими умовами у російському полоні.

Журналістка Вікторія Рощина

Росія вбиває й журналістів. За даними Інституту масової інформації (ІМІ), з початку повномасштабного вторгнення внаслідок російської агресії загинули 134 медійники, з них 15 — під час виконання професійних обов’язків. За даними Парламентської асамблеї Ради Європи, у російському полоні досі перебувають щонайменше 26 українських журналістів. Найгучнішим є випадок журналістки Вікторії Рощини, яку викрали, катували та вбили росіяни. Її захопили в серпні 2023 року, а батьки дізналися про смерть доньки лише в жовтні 2024 року. Російська сторона тривалий час відмовлялася видати тіло Вікторії, а коли його все-таки повернули, воно було невпізнанним, зі слідами катувань і розчленування, без мозку, очей і частини дихального тракту, а також позначене як тіло невпізнаного чоловіка. Лише за допомогою аналізу ДНК було підтверджено, що це Вікторія Рощина.

Злочини в самому серці Європи

Уже понад дванадцять років Росія в Україні порушує міжнародне право, систематично зневажає права людини та вчиняє злочини проти людяності в самому центрі Європи. А світ досі намагається бачити в росіянах партнерів і друзів. Для українців надзвичайно важливо, щоб світ нарешті став на їхній бік і змусив Росію відповісти за всі свої злочини — лише так є надія, що жахи, які переживає український народ, більше ніде в Європі не повторяться.